Баба Варка, міцно тримаючи в руках лопату, скопувала грядки. Отут посадить цибульку, отам огірочки будуть, а отуди помідорчики поштиркає. Її мозолисті руки ніколи не знали, що таке манікюр, але вони добре знали, як потрібно перекидати земельку, щоб була пухкенькою. Стомившись, розігнулася й поглянула на сусідчине обійстя. Тут мешкала Таня з трьома діточками. Такі гарні малюки, одне під одне. Сама їх на ноги ставить, як померла ненька, ніхто жінці не допомагає. Одна й город обробляє й господарство тримає.
Бува, купить палку ковбаси, дасть кожному кусень й окраєць хліба, а вони ще й солодкого перцю просять. У Тані він чомусь не родить, тоді летять босоногі горобчики до баби Варки. Бабця завжди знайде чим сусідів пригостити.
Старенька витерла щоку сіренькою хустиною. Поглянула на скопану грядку й приклавши ще більше зусиль, продовжила копати на перці. Жінка їх не любить, але сусідчиним дітям вони до смаку. Спина більше не болить, старенька її вже не відчуває. Зупинилася біля самої вишні, заледве на лопату схилилась. В молоді роки стільки скопала б за годину, а сьогодні пів дня вовтузиться.
Перевела погляд в інший бік. Там живе сусід Микола. Гарний хлопець, а доля не милостива до нього — від народження накульгує. Сорок років, а такий впертюх. Сказав, що не буде ні для кого тягарем, от одинаком і живе, він та його старенький тракторець. Село у них маленьке. Микола зі своїм помічником рятує всіх бабусь – повиорює городи, посадить картопельку. Цією осінню таємницю розповів. Грошенят трохи назбирав, старого продасть, а новенького придбає.
Микола стояв, похнюпивши голову. Дивився на чорну землю, а поряд нього був його помічник, але зовсім не схожий на того, яким він був раніше. Баба Варка цю картину спостерігає щодня. Микола і його трактор — для когось це нічого не значить, а от для односельців – це тяжко. Старенька знову витерла щоку й продовжила копати. Вже недалеко й до краю. Там точно в цьому році виросте гарний тютюн для її сусіда. Нехай буде бабусиним подарунком для молодого чоловіка.
На узбіччі зупинилася автівка. Водій хутко вискочив з неї й гукнув до літньої жінки: «Бабусю, приймайте гостей». Троє дітлахів та Таня бігли стежиною, розпростерши руки. Обіймалися, цілували одне одного та гірко плакали. Серед руїн спалених будинків, стояли дві жінки й малолітні діти, а трохи поодаль стояв Микола біля груди металу, яка колись називалась трактором. Села вже не було, але село вижило.
Вижило його серце — ось ці дітки та ці дорослі люди. За всім, що відбувалося навколо, ще Хтось спостерігав. Він мовчав, терпів, прислухався. Він знає, хто на що заслуговує й хто, що отримає.
Вони посадять, відбудують й розквітнуть. А от оті – інші, нехай начуваються, вони теж отримають все — за чим сюди прийшли і що заслужили.
Люба Люба
