Ексклюзивна хвиля

Смак печива на війні

Дістався нарешті інтернета. Вичистив берці від кілограмів родючого рідного чорнозему, віддав форму у прання добрим людям, які зголосилися її змити від землі, багна, поту і ворожої крові. Поїв добротного «армійського» супу, каші з м’ясною приправою, випив чаю, викурив чорт зна яку за ліком цигарку (як каже один з моїх побратимів – «я ті сигарети не курю, а їм» ). А потім ще й посьорбав кавусю, та й заходився гортати стрічки фейсбучних новин…

Напевно, це звучатиме банально, комусь може здатися дещо зверхньо, але той хто тут, на війні, не був – ані чого не знає про героїв, про тих, власне, хто насправді захищає Неньку від навали б*ядських орків. Я не підбиратиму особливо слова, бо за цей досить короткий період часу, матюкатися став удвічі, а то і втричі більше. Бо задовбали!

Я дивлюся на новини у Фейсбукові і розумію, що нам часто впарюють відверту «дічь». Воно, може, й гарно, але ж брехливо. Розфуфирені зірки шоу-бізнесу у чистеньких броніках, кепочках і тактичних рукавичках «5.11», в затемнених окулярах, які красіво виблискують на сонці…

Я, б*ять, дуже хотів би подивитись на їхню гламурну екіпіровку та відверто ох*уївші пики після декілька кілометрової прогулянки полем у дощ, з бронею, автоматом, каскою на голові, повним БК… — ото би була картина маслом. Я б дуже хотів побачити як би змінилося «невазмутімоє» обличчя, ну, навіть того б Арестовича, якби він би посидів в окопі під пекельну канонаду арти, молячись, аби ті суки не ї*анули касетами, чи аби тобі «пощастило» зловити отой, майже мізерний, але смертельний відсоток влучання снаряду точно тобі в яму…

А я бачив тих, про кого більшість моїх співвітчизників навіть не чули. Тих, хто сидить в окопах, очікуючи прориву, відпрацювання по їх позиціях ворожої артилерії. Там гламурними броніками і не пахне. Їхній одяг завжди брудний, їм абсолютно по*уй як вони виглядають. Вони риють окопи, живуть в ямках, курять сигарети які бог дав, а не ті, до яких звикли до війни, їдять з того, увага б*ять!, що зготували і надіслали їм родичі, друзі, волонтери. Точніше, з того, що доїхало.

Я, чесно кажучи, парив то розписувати — відношення високого начальства до солдатів, що виконують бойові завдання і т.д. Бо то ні хріна не дійде ні до кого, до кого би мало дійти! Та й на біса воно вам треба — все одно ніхто нічого не змінить. У мене тільки одне питання: де, б*ять, вся ця зброя, техніка, весь цей б*ядський антураж, який постійно світиться в інтернеті?! Я його, на моє здивування, не бачив. Ні, брешу, бачив — NLAW, і навіть потрогав, аби впевнитися, шо воно реальне, а ще хлопці казали, шо є Джавеліни і Стінгери. Але я їх не бачив. Але хлопці казали, шо є, а вони точно брехати не будуть — я ж не штабний якийсь.

Тут, на війні, я відчув смак печива. Який же я був, курва, тупий, коли від нього відмовлявся ще 2-3 місяці тому! Яке ж воно, в біса, смачне! Я нині не перебираю кавою — мені зараз це розчинне «Нескафе» заходить краще за то американо, яке я виливав, коли залишалося на денці. Зараз я допиваю каву до останньої краплини, а якщо вона ще й з молоком — то з’їв би, нахрін, кружку.

Тут все переосмислюєш. Я переосмислив. Війна — ще та сука, але ще більші суки — виродки, які її почали. Я жодної хвилини не сумніваюся в нашій перемозі. Навіть сидячи в окопі, не сумніваюся. Шкода мені, що ця перемога дістанеться нам ціною стількох людських життів. Бо на війні людське життя нічого не варте. На жаль, така вона — жорстока реальність війни.

Гаразд, хлопці, оно, вже почали хропучу овертюру, пора й мені підключатися, бо то ж тепер брати мої найрідніші — маю підтримувати хропучий хор, а то ніби я і не частина взводу, бойова… Слава Україні!!!

Павло Ісаченко

P.S.
Не про*біть нам тил, бо ми повернемося з перемогою, будемо виснажені, відверто ох*ївші і неймовірно стомлені, але, повірте, ми знайдемо в собі сили навішати тим, хто гидив у нашому домі, поки ми обіймали автомати, кулемети і РПГ замість дружин. І то будуть не моральні, а фізичні напучування.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.