Замовив піцу. Чекаю. Поряд сидять двоє. Видно, що вже давно. І не з першою чаркою. «Знаєш, я можу вбити бика», – каже перший. «Кого?» – мляво питає другий. «Бика».
«Якого бика?» «Любого. Найсильнішого бика. Справжнього бугая».
«Навіщо?»
«Це інше питання. Ти краще спитай, як я це зроблю».
«Як ти це зробиш?» – питає другий.
«Підійду збоку і бухну його кулаком у вухо».
«І що?»
«І бик упаде».
«І що ти з ним робитимеш?»
«Це інше питання. Ти краще запитай, звідки в мене така сила».
«Звідки в тебе така сила?» – питає другий.
«Робота така. Скручую джгути для автомобілів. Мільйон операцій за зміну. Скручую, відрізаю. Скручую, відрізаю… Тому в мене залізні кисті. Тому я можу звалити бика. Або вола».
«Жалко».
«Що жалко?»
«Вола жалко. Благородне животне».
«Ну, якщо животне жалко… Я можу й тебе завалити. Одним пальцем…»
«Ліпше вола».
«Добре. Ліпше накапай нам ще по тридцять грамів. У тебе вірна рука».
«Що да, то да…»
Принесли мою піцу. З шинкою. Яловичою. Чи воловою. Чи телячою… І закортіло, нестерпно закортіло, аби хто і мені накапав тридцять грамів. Вірною рукою…
Мирослав Дочинець
