У глибині Карпатських гір спілкувався я з молодим мужчиною. Недовольний жизнью, ясне дєло — властю, але так спокійно, без остєрвєнєнія.
— Роботи нема, — каже. — В нашій Верховині. От взагалі!
— Шо?, — перепитую. — І даже якоїсь лісопилки?
— Та лісопилка є, даже дуже велика. Але ну її!
— Мало платять? — уточняю.
— Та платити — платять, — махає рукою. — Але така там робота!.. Всьо по заказам. Зробили — відгрузили. Складу — воопше немає! Нічого з роботи не візьмеш! Воопше нічого!!! Не то, що раньше було!!!
От саме інтересно, що ото, що взагалі раніше було — мужчина навіть не може пам’ятать. Бо не було його тоді ще й на світі… Але пам’ять про «золоті часи», коли були склади — шириться в горах билинами і гуцульськими легендами…
А подивився я на навколишні біг-борди до виборів — дєтский сад, молодша група! Якусь стабільність обіцяють, економічні прориви…
Та кому ж воно потрібне, коли систєма не дозволяє украсти?!!!
Міняти треба срочно!
І гасла треба для народу робити понятні, трохи ностальгійні, але осучаснені. Наприклад: «Буде склад — буде пісня!», «Кожному українцю – по кумові-завскладом!»…
От тоді люде роптать не будуть, а відчуватимуть отєчєску заботу!
Юрій Патиківський
Капелюх тірольський а не гуцульський. Сорочка гарна вишивка та киптар здоровий.