Суспільство

Як я співав про Лєніна

Почуйте крик старого віслюка в період гону — і ви отримаєте повну уяву, як я співаю. То, мабуть, вагітна мною мама послизнулася в лісі і якийсь лось відтоптав мені вуха…

Цей прикрий факт я щасливо усвідомив лише у другому класі середньої школи. Така затримка розвитку мала спадковий характер, бо батько взагалі все життя думав, що він співає. А насправді фальшивив так, що стіни хиталися і коти просилися надвір. Та що там коти, сусіднє село благало, щоб тільки Микола не співав.

Кожнісіньке застілля голосиста тітонька Галя присягалась святим Богом, святим кріпким, що запхне йому баяна до рота. Якщо не заткнеться. Бо батько ще й баяном собі допомагав…

А я вдався у батька.
Моя кар’єра оперного співака обірвалася напередодні 60-річчя Великої Жовтневої Соціалістичної революції. Якраз тоді, коли нова вчителька музики, нещадно городськая Ася Михайловна вирішила остаточно добити наше нещасне село хором. Потрапити до цього хору стало справою честі кожного учня. Адже артистам офірувалась велика сцена на день революції – дерев’яна сцена нашого сільського клубу, колишньої конюшні.

Я, як відмінник навчання, пройшов до хору без прослуховування. Ася Михайловна довірилася музичному смаку свого попередника, самобутнього фізкультурника Василя Микитовича. Йому в селі також суворо заборонялося співати за столом. Але він відчув у мені спорідненість душі і поставив п’ятірку зі співів (жалко чи що?, хай собі дитя виє).

Апофеозом нашого виступу мала стати пісня Олександри Пахмутової на слова Миколи Добронравова «І вновь продолжаєцца бой». Ми три дні «гризли» слова і нарешті взялися хором за репетиції. Ася Михайловна змахнула сльозу і махнула рукою, що означало — в добру путь.

І ми гримнули пісню. Собаки за вікном принишкли. Люди, що мали слух – хрестилися. За мить нам також заціпило. Бо Ася Михайловна непристойно вирячила очі і почала так кивати обома руками, начебто її атакував рій шершнів… Кілька дівчаток з хору також почали відмахуватися руками, як показувала вчителька…

Ася Михайловна одним ковтком випила кварту води і прошипіла нам не кричати. «В нас хор, а не зграя скажених собак». Кінець цитати. Мені тоді здалося, що собаки мали би образитись.

Ася Михайловна була ризиковою женщиною і… «бой продолжился». Вона багато разів проспівала сама (дуже гарно), змусила окремо проспівати солістів (так собі), потім всі разом пройшлись куплєтами. За якихось дві години можна було навіть припустити, що ці звуки видають люди. Можна було. Особливо коли співали: «І Лєнін такой маладой і юний Октябр впєрєді».

Залишилось одне – розібратися, хто в нашій отарі є паршивою вівцею. Бо під час хорового співу хтось з особливою зухвалістю та винятковим цинізмом так співав, ніби шкрябав іржавим цвяхом по голому шклу.

Випускницю консерваторії Асю Михайлівну перекошувало, судомило і ковбасило, але вона ніяк не могла виявити цього триклятого фальшивця.

Вирішила застосувати метод виключення. Спершу примусила заткатись комусь ліворуч в першому ряду. Всі решта знову «лупанули Лєніна», але звуки цвяха по шклу продовжувались. Ася Михайловна рішуче «вирубила» наступного. Вона мала системне мислення і це не додавало радості. Хор знову втяв «Лєніна», але «скляні звуки» не зникали…

Я був вищеньким за ровесників і стояв праворуч в другому ряду. Тобто останнім за системою вибраковки Асі Михайловни.

Хор двадцять два рази гарикнув «маладого Лєніна» і стільки ж було «заліза по шклу». На вулиці тим часом стемніло. За хористами прийшли стривожені батьки…

Нарешті дійшла черга прислухатись до мене. Я заспівав, учителька послухала секунду і скомандувала зупинитись… Запала мертва тиша. Розпатлана і спітніла Ася Михайловна нестерпно довго і мовчки розглядала мене. З голови до черевиків і від черевиків до голови. Я також уважно дивився на неї і помітно хвилюватися. Ми вивчали один одного. Хор очікував на бурю.

Ася Михайловна дуже любила дітей і тому ввічливо попросила мене не співати більше. Ніде і ніколи!

Хор врізав «Лєніна». Тепер уже без мене і, як виявилось, без цвяха по шклу…

Я завжди дослухався до своїх прекрасних учителів, і відтоді не наважуюсь вити на людях. Правда, гніваюсь, коли син, знаючи цю історію і маючи абсолютний слух, раз-по-раз мало не навколішках просить мене проспівати оту — «І Лєнін такой маладой і юний Октябр впєрєді»…

Сергій Волошин

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.