«Корабель тоне. Подружня пара, зуміла дістатися до рятувальної шлюпки, але, на превеликий жаль, там було тільки одне місце. Чоловік сам заліз у човен, залишивши дружину гинути посеред океану. І перед тим як піти під воду, дружина прокричала йому останню у своєму житті фразу…»
— так вчителька з літератури почала свій перший в цьому році урок. Тут її розповідь перервалася.
«Як ви думаєте, — запитала вона, — що це була за фраза?».
Більшість учнів негайно висловилися: «Я тебе ненавиджу!», «Яка ж я була сліпа!». І все в такому дусі.
Весь клас наввипередки змагався у висловлюваннях, але один хлопчик сидів весь цей час і мовчав.
«А ти як вважаєш, що вона сказала?» — спитала вчителька підійшовши до нього.
— Я думаю, що вона сказала: «Подбай про нашу дитину!»
— Ти знаєш цю історію? — здивувалася вчителька.
— Ні, просто те ж саме сказала моя мама перед смертю моєму батькові, — відповів учень.
Вчителька відвернулася, сподіваючись, що ніхто не помітив як на її очі набігли сльози.
— Правильно, — відповіла вона.
Отже, судно пішло на дно.
Чоловік добрався додому і самотужки виховав дочку. Через багато років, вже коли батька не стало, розбираючи його речі, дівчина знайшла батьків щоденник, в якому прочитала наступне: «У неї вже був страшний діагноз, коли ми поїхали в подорож. Жити залишалося недовго. Боже, як би я хотів потонути замість неї, але заради блага дочки я не зміг. Я міг тільки залишити її посеред океану».
Клас мовчав.
За дитячими очима, було видно, що їх глибоко вразила ця історія і що сьогодні вони вперше зрозуміли, що перше враження може бути оманливим.
Ось чому ніколи не варто судити про людей і їхні вчинки поверхово, адже ми багато чого можемо про них не знати.
Максим Рогальський
