Вона не лишає його, бо їй його жаль. Пропаде. А він знає, що їй його жаль і продовжує «виносити мозок» тим, що роками в цій глушині не може знайти нормальну роботу, що якби він не лишився колись з нею у селі, то вже хто-зна де і ким би був…
Вгодований, як кабан, ніжиться серед двору на сонечку, розповідає друзям анекдоти по телефону, поки вона рачкує у теплицях зі школяриками-синами. Бо це те, з чого здебільшого живуть.
— Ти щаслива?
— Та нема мені коли думати про щастя?
— А може варто подумати?
– Пізно… Я вже звикла жити так, як живу.
***
Він живе з нею, хоча роками любить іншу. Ні-ні, не зраджує дружині. Просто любить і все. І всі це знають, і дружина це знає. Але відпускати не збирається. Це її чоловік.
Та він і сам іти не збирається.
Бо донечка, син. І йому їх жаль. І дружину жаль. Як же лишити її з двома дітьми?!
Вони познайомилися на весіллі в друзів, де були свідками. Випили зайвого, спати лягли в одне ліжко. Через три місяці вона зателефонувала і сказала, що вагітна. Батьки наполягли одружитися на ній, а не на тій, на кому збирався.
Так от і живуть.
Часто сваряться, ніколи і майже ніде не бувають разом, навіть коли до них приходять додому гості, вони завжди сидять не поруч, а десь загублені поміж гостей.
До речі, та, яку лишив і яка в серці всі ці вісім років, досі не вийшла заміж. Красива, успішна… З сумними очима…
— А хто знає, що таке любов? Ілюзія. Де гарантія, що якби я зараз лишив усе і почав з початку, то мені було б краще?
— Та хто ж тут що може гарантувати? Мені теж важко дати визначення слову «любов». Але це точно не жалість.
Тетяна Череп-Пероганич
