В одному мальовничому селі жила така одна дуже істерична жіночка. Чоловік у неї був миршавий і зашуганий. А дамочка все думала, шо його зваблюють інші женщіни і шо він такий ї*ака страшний, шо ото всім і отвічає…
Вона не лишає його, бо їй його жаль. Пропаде. А він знає, що їй його жаль і продовжує «виносити мозок» тим, що роками в цій глушині не може знайти нормальну роботу, що якби він не лишився колись з нею у селі, то вже хто-зна де і ким би був…
Обходити питання віри — це теж принизливо. Уявіть собі суспільство, де є люди темноокі й світлоокі. Чи розумно було б їм зневажати одні одних, але приховувати це, побоюючись кровопролиття?