Важливо не забувати, де ти. Важливо не забувати, хто поруч із тобою і куди ви йдете. Де ти? Ти на війні. Вже звик, напевно, призвичаївся до своєї ролі простого мужика з автоматом і неголеним ламберджеківським обличчям, принюхався до цих пахощів диму, пороху та немитого тіла – запахів, що супроводжуватимуть тебе до кінця життя. Вони до останнього нагадуватимуть про пережите. Якщо, звісно, переживеш. Якщо вигризеш цю перемогу, той мир, що нині видається ніжним подихом з нещодавнього минулого і розмитою крапочкою світла десь у майбутньому.
Ти на війні, і тут все не так, як було до її раптового приходу у твоє спокійне облаштоване життя. Тут немає твоїх дружини і доньки, немає улюбленої роботи, техно-вечірок, походів у гори і поїздок до Праги на концерт Deftones. Немає вечірніх розмов за келихом просекко, тихої полеміки про культурні ініціативи, походів у кіно на нових Естлунда чи Хлою Чжао, немає твого діджейського пульта, сноуборда із зображенням Джона Леннона в стилі «Південного парку» і білих ікеївських полиць з книжками. За цей час ти загубив здатність читати, творити, мріяти. Ти навіть своє справжнє ім‘я загубив. Тепер тебе називають за позивним, і лише в 
штабі в офіційних паперах можна відшукати твої ім’я і прізвище.
Ти ніколи не мав ворогів, але тепер твоїм ворогом є найбільша країна на цій планеті, що з тупою безсенсовною жорстокістю відібрала у тебе все те, чим ти жив і що робило тебе живим.
Хто з тобою і куди ви йдете?
А з тобою півсотні мужиків з автоматами й обвітреними до стану соснової кори обличчями. І ви рухаєтесь туди, куди інші воліли б навіть не дивитися. Бо там смерть, криваве м‘ясо, запечені тіла у згорілих машинах, запрасовані до посівного ґрунту села і поїдені артилерійськими обстрілами міста, що так нагадують зіпсований швейцарський сир. Ти ведеш цих мужиків через кілометри розмитих осінніми дощами доріг, через посічені кулями та снарядами ліси, через випалені поля і бетонні руїни. Війна подарувала вам індульгенцію бути такими, якими ви є, не приховуючи своєї провінційної грубості і столичного снобізму, неосвіченості і зверхності. Ви можете бути навіть тими, ким не були до цього. Відважними, цинічними, брутальними, сентиментальними, емпатичними та навіть жорстокими. Війна дала вам це право рухатися майже наосліп, але у вірному керунку.
Перебуваючи у білому шумі цієї реальності, ви пробиваєтеся часом до свого «глядача»: втомленого від війни у тилових куточках України обивателя, шокованого новинами європейця у містах із м‘якими зимами і гарячою лазаньєю у затишних тратторіях, байдужого бразильця чи аргентинця, яких ця війна цікавить не більше, ніж індексація китайських компаній із виробництва цукру, американського конгресмена, що лобіює заборону на постачання озброєння до України, або канадського онука українських емігрантів, що половину зарплатні віддає волонтерам на купівлю тепловізорів і дронів.
За вами стежать, як за героями інтерактивного шоу, на вас підписані десятки мільйонів глядачів, що ставлять сухі лайки під вашими подвигами і коментують з продавлених диванів ваші стійкість та незламність.
Цей шлях крізь білий шум нової для вас реальності – складний і одночасно простий, як природа еволюції. І ти знаєш, напевно знаєш: ніщо не зупинить тебе. Ніхто не змусить тебе повернути назад. Бо ти не забуваєш, де ти і хто з тобою поруч. А головне – яку мету ти переслідуєш. Хоч вона і є розмитою крапочкою світла десь у майбутньому.
Артем Чех
