Буває мить, коли світ збирається в одну точку. Під самий ранок на балконі ти витрушуєш з попільнички всі «бички»: йти зичити цигарки у сусіда вже занадто пізно чи ще задуже рано. Серед «бичків» виявляється тільки один, який ще можна підкурити. З ним ти йдеш на кухню, де на плиті горить «вічний вогонь», бо сірників у домі немає.
Читав Карамзіна, Татіщева, Ключевського, Соловйова, Костомарова, Штепу… Жоден з них так лапідарно не виклав історію «государства Российского», як наш Петро Стебницький. Недаремне сам Євген Чикаленко називав Петра Януарійовича «розумним чоловіком», а, за свідченням Андрія Ніковського, «розумні у грандіозній людській галереї Є.Х.Чикаленка були раховані на пальцях однієї руки».
Важливо не забувати, де ти. Важливо не забувати, хто поруч із тобою і куди ви йдете. Де ти? Ти на війні. Вже звик, напевно, призвичаївся до своєї ролі простого мужика з автоматом і неголеним ламберджеківським обличчям, принюхався до цих пахощів диму, пороху та немитого тіла – запахів, що супроводжуватимуть тебе до кінця життя. Вони до останнього нагадуватимуть про пережите. Якщо, звісно, переживеш. Якщо вигризеш цю перемогу, той мир, що нині видається ніжним подихом з нещодавнього минулого і розмитою крапочкою світла десь у майбутньому.
