Неподалік моєї праці є кафешка. І там на касі — жінка. Приємна пані середнього віку. Чемна, уважна. Спілкується з відвідувачами гарною, я б сказав: гарно-вивіреною російською. Жодного зайвого слова. Ну, я звик до того, що в цьому житті може бути всяке, тож коли людина чемна — то тактовно мовну тему просто не зачіпаю.
Аж оце прийшов, замовив, і раптом чую вона іншій співробітниці шось каже. І такою гарною полтавською вимовою, що я ледь не зомлів!
— Оце так! — кажу, — а я думав ви іноземка.
— Почєму? — автоматично переходить на російську пані.
— Ну, російською спілкуєтесь. Думав приїхали мо’ з якого пєтєрбурга на заробітки.
— Нє, — сміється, — то все в голові. Я коли в Київ приїхала і в ресторан влаштувалася, то наша хазяйка нас дуже дрючила, щоб ми з клієнтами тільки російскою говорили.
— Ну зараз вже ж інші часи.
— Та отож, а я, як собачка Павлова, все не переключуся.
— Буду вас тренувать.
— Приходьте, — сміється.
Руслан Горовий
