24 лютого зранку нам усім у голову забили цвях, на якому написано «війна». Цей цвях вночі псує нам сон, будить, чіпляючись об подушки, ковдри і наволочки. І ми крутимось годинами, шукаючи зручного положення, щоби той цвях не відчувати.
Він, наче антена, стримить з наших голів і безперервно приймає на себе сигнали війни. Вибухи, сирени, передсмертні зойки убитих і зґвалтованих транслюються нам безпосередньо у мозок. І чим глибше забитий цвях — тим краще чути. Усі новини про знайдених і викопаних, про домовленості і нові прильоти ракет, все, що стосується і не стосується — безкінечною новинною стрічкою транслюється нам одразу у свідомість, минаючи психологічні системи контролю та модерації.
І позбутись чи закритись від цього нереально. Якщо затулитися руками, то через короткий час починає нестерпно пекти долоні. Цвях то холоне до кімнатної температури, то розжарюється до криваво-червоного кольору під час активізації боїв і чергового «вдалого» прильоту мін.
Наше спільне завдання — позбутись цвяха якнайбезболісніше і бажано до того моменту, як він заіржавіє і пустить іржу війни нам у голови.
А поки що на цей цвях, ніби на гачок, ми вчепили себе колишніх, наче зношеного піджака і стали виконуючими обов’язки самих себе. До кращих часів. Коли спати стане знову зручно.
Володимир Гевко
