Коли промовляю або бачу десь слово «голодомор», згадую історію, яку чув від моєї прабабусі. «Вночі скло у вікні з тріском вилітає і раптом хтось просовує в ту дірку до хати… лопату. А знадвору чується грубий голос: кладіть їжу, бо «півня» під стріху пустимо… А тут самі вже з голоду пухнемо. Ми до дверей, а вони зовні підперті… І всі плачуть…».
Не дай, Бог, ніколи нікому пережить! Не дай, Бог, нікому забуть.
Тож мене пломбіром і ковбасою в новий «совок» не затягнеш. Для мене будь-які союзи з рашею — то табори, голодомори і масове знищення всього, що мені дороге.
Руслан Горовий
