Сьогодні, в день народження Буковинської Орлиці — письменниці Ольги Кобилянської, пригадую, як творча група «Укртелефільму» тимчасово «отаборилася» в приміщенні нашої редакції газети «Буковина», а колись – чудовому, вишуканому маєтку. Знімали епізоди кінострічки «Меланхолійний вальс» за творами Ольги Кобилянської. Бракувало акторів для епізодичних ролей і масових сцен. На прохання режисера Бориса Савченка допомогти, відгукнувся хто тільки міг.
Моїм першим серйозним захопленням в українській літературі була Ольга Кобилянська. У шостому класі я прочитав повість «У неділю рано зілля копала» і був вражений історією, в якій реальність і магія так переплелися, що я фізично відчув свавільну Тетяну і страх Гриця, який передчував, що життя з нею перетвориться на безконечне змагання за домінуючу роль у стосунках і злякався зв’язувати з нею своє майбутнє.
Коли промовляю або бачу десь слово «голодомор», згадую історію, яку чув від моєї прабабусі. «Вночі скло у вікні з тріском вилітає і раптом хтось просовує в ту дірку до хати… лопату. А знадвору чується грубий голос: кладіть їжу, бо «півня» під стріху пустимо… А тут самі вже з голоду пухнемо. Ми до дверей, а вони зовні підперті… І всі плачуть…».
Мені байдуже на ті окорочки і олів’є на столі. На духовку і штори. Це фото — чистої води політтехнологія. Як хот-доги на автозаправці. Фокус наведено на образ Голобородька. Але окорочки — це єдине, що залишилося від цього образу…
Написла старшокласниця з Кременчука: «В мене вже є ноутбук і є мрія — стати блогером. Але я не знаю, як писати». Це з розряду вічних запитань з вічною відсутністю відповідей. Особисто мені пощастило лише раз у житті почути на нього вичерпну відповідь.
Такої похмурої осені українські прихильники футболу навряд чи пригадають. Чиновники УЄФА, ніби всі разом чимось обкурилися і ухвалили рішення, яке по-іншому, аніж свавілля не назвеш! У тиші швейцарських кабінетів вони проголосували за зарахування поразки у незіграному поєдинку Швейцарія-Україна. Рішення, котре в логіку здорового глузду не вписується абсолютно.
