Олімпіада в Токіо навіяла мені спогади з далекої армійської юності, коли з журналу «Аганьок» під орудою Віталія Коротича, я дізнався про справжню історію олімпійського Мішки, що злетів над Лужниками рівно 41 рік тому. Його модель було створено у 1979-му провідними спеціалістами з аеростатики у кількості двох штук на випадок позаштатних ситуацій.
Гумову оболонку обшито штучним хутром, виготовленим на іграшковій фабриці в українському місті Жовті Води. Спершу там всередині сиділа людина, що керувала процесом. Але на одному з випробувань щось пішло не так, і Мішку вітром здуло на палаючу олімпійську чашу, яку увімкнули спеціально, щоб забезпечити умови «максімально прібліжонниє к боєвим». Інженер на прізвище Ігор Артамонов згорів заживо на святому вогні єдності та миру.
Не вірите?
Погугліть в інтернеті. В Росії всі радісні міфи засновані на крові та жертвах.
Тоді у справу пішов дублікат. Конструкцію полегшили і вже не пхаючи всередину людину, придумали спосіб, щоб керувати ведмедиком дистанційно. Але ж усьому світові відомо, що найкерованіші радянські ракети — це ті, що стоять на дитячих майданчиках, зварені з металевої арматури…
Після тріумфального старту на арені Лужників Мішка, втратив керованість, і полетів к єб*ням, аж поки не приземлився десь на Воробьйових горах, придушивши собою хлопчика Максимку Філімонова п’яти років, що катався на триколісному велосипеді. Хлопчик вижив, отримавши компресійний перелам хребців шийного відділу, лишившись калікою на все життя і подальша доля його невідома.
А от Мішку восени того самого року хотіли за сто тисяч марок викупити підприємливі німці. Проте радянська влада чітко заявила гендлярам: «Святе не продається!» Спершу його експонували на виставці «Юний технік», розташованій на ВДНГ, а потім сховали в підвалах Олімпійського комітету, де мішку зжерли, либонь, спеціально видресирувані клятими американцями бойові пацюки-мутанти.
Антін Мухарський
