До речі, про масову російськомовність. Є одна країна з величезною кількістю російськомовного населення, яка дуже прикметно ілюструє, що переходити на іншу мову легко і непроблемно зовсім. Це — Ізраїль. Ця країна отримала величезну кількість емігрантів із СССР, для яких російська мова була рідною і взагалі єдиною, яку вони знали, а іврит вони не знали взагалі, бо в СССР вивчення івриту було заборонене.
Як і всі порядні люди, які хочуть, аби їх вважали культурним авангардом столиці, сходила на фотовиставку «Чутливість. Сучасна українська фотографія», хоч я абсолютно не експертка і зовсім не глибинний знавець сучасної української (що вже казати про світову) фотографії. Тож моя розгубленість від побаченого вимагала або спростування, або підтвердження серед авторитетів. Тому почитала відгуки «великих» про виставку. Одні «великі» писали, що ця виставка – збіговисько пацієнтів Юнга і схиблених вуайєристів, а інша частина «великих» парирувала, мовляв, жовч ваша сочиться, бо вас не запросили до участі…
… Нещодавно невідомий чоловік з гранатою в руці зайшов до будівлі Кабінету міністрів України і погрожував висадити в повітря урядову установу і всіх трутнів, що там перебували…
Олімпіада в Токіо навіяла мені спогади з далекої армійської юності, коли з журналу «Аганьок» під орудою Віталія Коротича, я дізнався про справжню історію олімпійського Мішки, що злетів над Лужниками рівно 41 рік тому. Його модель було створено у 1979-му провідними спеціалістами з аеростатики у кількості двох штук на випадок позаштатних ситуацій.
Приїхав із далекої країни приятель, із яким не бачилися тридцять років. «Я би тебе не впізнав десь на вулиці», – кажу. «А я впізнав тебе одразу – майже не змінився». «Просто став схожим на самого себе», – кажу. Поїхали з ним на термальні басейни в Косино. Там мене впізнали і запропонували не платити за вхід. Це гріло не менше, ніж вода.
