Час від часу він мені телефонує зі своєї старезної нокії.
«Хто це?» — лагідно питає.
«Це я», — кажу я.
«Аааааа…» — мовить він без тіні здивування.
«Як ви?» — питаю.
«Гріх жалітися, ганьба хвалитися».
«Значить добре».
«Мені добре, бо я більше серед дерев, ніж людей».
«Як урожай?» — цікавлюся.
«Сливи вродили».
«То буде файна сливовиця».
«Скажеш, коли покуштуєш…»
«Чи я не знаю. Ковтнеш — і за хвилю такий посмак, наче з‘їв жменю сливок».
«А я заглядатиму в очі — чи блиснули іскринки, — стримано додає він. — Тоді сливовиця направду добра».
«А як цього року виноград?» — питаю.
«Так собі. Вино не буду робити».
«Чому?»
«Бо тиск».
«Підвищений чи понижений?»
«Не знаю, бо не міряю».
«А серце?»
«Що серце?»
«Не болить?»
«Переболіло, затерпло. Я його не чую. Відколи онук на фронті…»
Мирослав Дочинець
