Липень 2019-го, здається, був століття тому. Там, у тому липні, я жила на дачі, де плодилися й множилися самі по собі коти, квіти, птахи, хмари, вишні, кампсис, лілії, малина, акації та все, що зветься травою, яку я не встигала косити…
У катівні Мангуша рашисти били і знущалися з морського офіцера-підводника, капітана 1-го рангу, журналіста і письменника, волонтера Євгена Баля майже три доби. Жорстоко «перевиховували», навіть не зважаючи на похилий вік затриманого, який вже був на порозі свого 79-річчя. А потім нашого колегу відпустили. І при цьому орки цинічно заявили: мовляв, вони не воюють із ветеранами ВМФ СРСР…
Перейшовши вбрід середину літа, Липень зібрав у картату торбу свої нехитрі пожитки, і поволі рушив у той бік, де за містом щовечора запалюється важка червоняста заграва. Залишивши позаду останні станції метро і галасливі навіть уночі базарно-транспортні розв’язки, він дістанеться об’їзної дороги, що, як відомо, слугує останньою межею міста, за якою урбаністичні чари міської інфраструктури хиріють і втрачають свою силу, а подорожнього натомість зустрічає незвичний простір відкритих вітрам полів, і мовчазна багатозначність лісосмуг, що рано чи пізно перетворюються на ліси, де взагалі всяке можливо, і через це місто воліє вдавати, ніби їх просто не існує, як і будь-чого іншого, що лежить потойбіч асфальтно-бетонного кордону об’їзної дороги.
Ячать хлипкі,
Хрипкі скрипки
Листопада…
Їх тужний хлип
У серця глиб
Просто пада.
Від їх плачу
Я весь тремчу
І ридаю,
Як дні ясні,
Немов у сні,
Пригадаю.
Час від часу він мені телефонує зі своєї старезної нокії.
«Хто це?» — лагідно питає.
«Це я», — кажу я.
«Аааааа…» — мовить він без тіні здивування.
«Як ви?» — питаю.
«Гріх жалітися, ганьба хвалитися».
«Значить добре».
