Оцей гамазей реліктового льодяникового «Ригорича на паличці» величається у середмісті Києва, на бульварі Лесі Українки. За кілометр од Центрального військового госпіталю, куди ледь не щодня, голосячи сиренами, мчать карети швидких покалічених та понівечених українських захисників. Білоруський гауляйтер, здається, минулого тижня трусив кулаками у бік Києва, погрожуючи вигнати з його «удєльщини» українські продукти.
А ми на те тільки втерлися. І тому на київському центральному бульварі живе, не тужить, ще й жваво торгує «Білоруська цукерня». Віднедавна навіть празниковими гірляндами розжилася, увесь фасад переперезала, наче патронташем: денно і ношно сяють, як лукашенківька лисина при місячній повні. Снують рядами «цукерні» одинокі київські пенсіонери у пошуках солодкої карамельної плісняви мумійованого СССР, ще й з 10-відсотковою знижкою. Виробництва мінської кондитерської фабрики «Коммунарка».
Хвацько клацають касові апарати, і цей звук до ниття нагадує клацання набоїв, що ними заправля ріжки автоматів Калашнікова російська штурмова солдатня, якою нині населили білоруський берег Прип’яті.
Хтось із наших романтичних нетерпеливців оце недавно писав: у час війни, мовляв, пора згадати, чиїм духом у Печерській лаврі кадять і нарешті волею Держави передати Українську святиню з лабет кіріловскіх казачков-сектантів законній канонічній Православній Церкві України. Куди там! Ми ондо звичайнісінький генделик «Білоруську цукерню», корміліцу викопної путінської маріонетки, не годні за наші пороги випровадити!
Та й чого там — чоколяда ж не гівно, душу не виверта. Ще тріньки повоюємо і «страха ради иудейска» можна бізнесово помикитити про відкриття в «матєрі городов русскіх»… фірмового магазину московської кондфабрики «Рот-фронт». Якого тільки дідька зі срібняком у святці не впишеш, аби ненависному «Рошену» у його «Київський торт» дрисьнути.
Валерій Ясиновський
