Коли Бог завершував творення фізіологічного, статурного образу Людини, то на мить задумався. Поміркував: а скільки ж головній істоті Землі надати органів зору, себто очей？Одне око？Ні, явно замало.
Люди можуть бути обережними, можуть воювати поміж собою за місце під сонцем, а це означає, що буде занадто багато сліпців, непродуктивних осіб, хто буде опікатися ними？
Уділити двоє очей？– задумався Всевишній.
Ще раз почесав святу бороду, поміркував і зробив людей… триокими.
Можливо, не всі з вас, пані й панове, знають, що органів зору у нас загалом три. Не лише двоє очей на переніссі під бровами, а й на… потилиці. Ось той, хто зрячий ще й третім оком, той по-справжньому щаслива та вельми удатна людина…
У моїй родині по материнській лінії є доволі сумна історія, пов’язана саме з органами зору, і котра тяжіє наді мною все життя. Мій дід Феофан Сайчук, якого я вже не застав на білому світі, схоже на те, був неабиякий мрійник, фантаст і вигадник. Назву вам лише одну цікаву його стезю життя, і, думаю, що ви повірите в його неординарність.
Так ось, у діда Феофана було семеро дітей, і всі до однієї — дочки. Батько сам придумував їм оригінальні, вичурні, запашні імена. Після кожних успішних пологів ставив сільському попу затяжний могарич, і батюшка під смачну закуску записував фантазії вигадливого вірянина до церковноі книги.
Так у нашому роду зявилися: Килина, Гафія, Варвара, Сандра, Ликерія. Була ще Леокадія та Симеона. Дві останні померли в малолітстві, їх майже ніколи не згадували в родині і просто дивно, що я їх запамятав, після котроїсь із рідких розповідей старших…
Моя мати Ликерія Феофанівна була наймолодшою у дідовій сім’ї, уроджена 1 травня 1918 року. Рабиня-колгоспниця з тринадцяти літ. Перед нею на чотири літа старшою видалася Сандра, за паспортом — Олексадра. Коли їй було два рочки, батьки подалися на жниво, бо несли тягар і панщини, і мали трішки свого поля, гурт дітей залишали самих вдома.
Ось якось повернулися з лану, який звався Глибокою Долиною, наварили казан картоплі, приправили її сальцем та зеленню, поставили те на стіл перед дітьми. Всі на повні роти пакують. А одне дівчатко, дворічна Сандра, не потрапляє ложкою до казана. Оце неприємна і тривожна новина! Кинулися до дитини. Обдивилися, общупали — жодних зовні видимих ознак недуги, і старші дітини начебто нічого не бачили, не спостерігли за нею буцімто нічого такого. Не плакала, з усіма гралася.
Тоді ж побігли по старого сільського «фершала» Максима Захарчука. Вивчився він на медика на військовій службі, мав колосальний досвід практичних навичок лікування усяких людських бід. «Фершал», як його з глибокою повагою всі називали, поводив запаленою свічкою в різні боки перед очима дитини: вона не реагувала. Пощипав свого довгого, по лихвацьки закрученого вуса і виніс вердикт:
— Щось таке сталося тут у вас, поки ви були в полі… Ану-мо, дітлахи швиденько розповідайте, хто ударив маленьку Сандру, бо піду додому, принесу козацькую свою шаблю, то будуть всім припарки…
І тоді, здається, Гафійка, сказала:
— А її ніхто не штурляв, вона сама впала з припічка на землю…
— А як саме упала？– допитувався прискіпливий Максим Ісакович.
— А вниз головою, — додала котрась із малолітніх баришень.
— Тепер усе зрозуміло. Був сильний удар в голову. Ось же ж і шишечка є, — показав місце ушибу приголомшеному Феофану. — Щоб, можливо, врятувати дитині зір, треба негайно везти дитину до дохторів у Вінницю, або Одесу, ще краще до Києва. Власне, куда душа ваша лежить чи вистачить статків…
— Та які ж у нас статки, — змахнув непрошену сльозу господар. — Уся наша надія буде, добрий наш Максиме Ісаковичу, на дохтура Бога…
А був це, нагадаю, 1916 рік!
Олександр Горобець
