Микола Щорс. Що, власне, відомо пересічному українцю про цю людину? Радянська пропаганда твердить, що він був офіцером, проявив героїзм на фронтах Першої світової війни, після чого у 1917 році пішов у «революцію», приєднавшись до більшовиків і створив в Україні спочатку партизанські загони, а потім і першу радянську дивізію, ставши її командиром. Особисто зустрічався з Леніним.
Перед тим, як потрапити до України, утверджував радянську владу в Сибіру, там же партизанив.
І все це неправда. Щорс справді був на фронтах Першої світової, але воєнним фельдшером. Потім закінчив короткі офцерські курси, став прапорщиком. Воєнних подвигів за ним не числиться, а вже у грудні 1917 року списаний через хворобу на сухоти й повернувся у рідний Сновськ Чернігівської губернії.
Про подальші пригоди Щорса мало відомо, але знаємо, що до літа 1918 року він вкрай вороже ставився до більшовиків і симпатизував есерам. Це через те, що був затятим “патріотом” т. з. “Великої Росії” й не міг пробачити Леніну і компанії мирної угоди з німцями.
Але у серпні 1918 року відбувся крутий злам у політичних уподобаннях Щорса і він перебігає до більшовиків. Нікому не відомо, де був і що робив перед цим. Але “перебіжчиком” став якраз після “бунту” лівих есерів на чолі з Марією Спірідоновою і вбивством ними німецького посла Мірбаха 5 липні 1918 року з метою спровокувати відновлення війни з Німеччиною. А ми пам`ятаємо, що Щорс був лютим противником замирення з німцями. Тож цілком можливо, що там є якась таємниця.
Як би там не було, з кінця серпня 1918 і до кінця серпня 1919-го воює на боці більшовиків. Є відомості про те, що разом з іншими українськими червоними командирами був не надто надійним з точки зору московських більшовиків, зокрема, “ухилявся” в бік українізації. А ще не надто шанував дисципліну, займався “партизанщиною”.
Зрештою, 31 серпня 1919 року його було вбито пострілом у потилицю, своїми ж. На момент загибелі мав 24 роки. У якості його персонального ката називають ім’я політичного інспектора Реввійськради 12-ї армії Павла Танхіль-Танхілевича. Але ниточки тягнуться у Москву, до самого Льва Троцького. За 20 днів перед тим біля Рівного було вбито його “соратника”, командира Новгрод-Сіверського полку Тимофія Черняка. А вже за десять днів отруєно іншого командира — Василя Боженка.
Пізніше радянська пропаганда зробила зі Щорса героя. На замовлення Сталіна Олександр Довженко зняв фільм про “українського Чапаєва”, що коштувало режисерові психічного здоров`я та інфаркту. А пам`ятник Щорсу в Києві поставили, бо він недовго (протягом приблизно тижня) був комендантом міста. І на цій посаді не міг не знати про масові безсудні страти та страшні тортури, якими прославилися чекісти. Комендант же відповідає за все, що коїться в місті.
Власне, є підстави і самого Щорса вважати психічно ненормальною звірюкою. Відомості про нього капітально почищено, але є непрямі свідчення. Наприклад, восени 1918 року Щорс одружився з чекісткою Фрумою Хайкіною. Ось як характеризували Фруму сучасники: “…Тут головна особа — комісарша X. Він назвав звучне прізвище, що нагадує собачий гавкіт (Хайкіна/Хавкіна). X (айкіна) — молода дівчина, курсистка, чи телеграфістка — не знаю. Вона тут все. Божевільна — так би мовити, ненормальна собака. Звір, – вимовив він з жахом і з твердим знаком на кінці. — Усі слухаються. Вона сама обшукує, сама судить, сама розстрілює: сидить на ґанку, тут судить, тут і розстрілює…” (Н. А. Теффі).
Особисто в мене немає жодних сумнівів в тому, що жінка, яка таке творила (до слова, вона не соромилася привселюдно справляти природні потреби та коїти ще багато подібного) не могла сподобатися чоловікові, який сам би відрізнявся від неї.
Власне, товарищ Щорс — дуже цікавий об`єкт для історичного розслідування. Можливо, колись сподоблюся написати про нього цілу главу у майбутній книзі. А поки що мушу чітко констатувати: це зовсім не герой України…
Павло Бондаренко
