Дядька Терешка і його дружину Христю вважала за підкуркульників, бо записалися вони до колгоспу лише 1935 року. Таких сільське начальство називало ідейно ненадійними.
Дядько доводився моєму батькові двоюрідним братом. Тому часто бував у нашій хаті. Й окремі риси його характеру часто зблискують золотистими зірочками у миттєвості уявних відвідин Данини. Бо таким він і був – несхожий на інших самородок сільської глибинки.
Як виходець із бідарської багатодітної родини, він до школи не ходив. Грамоті навчався самотужки. Але так, що вважався в селі найбільш начитаним. У тодішній сільській бібліотеці не було книжки, яку б дядько Терешко не прочитав.
Дуже любив перевіряти в нас, школярів молодших класів, набуті на уроках знання та несподівано озадачувати. Відкриє, було, атлас світу й наказує нам вирахувати, скільки кілометрів від Києва до… Стамбула.
Звісно, ми оторопіло стенали плечима. А він м’яко журив усіх данинських учителів звичною фразою: «І чому вас учать у тій школі?!». Потім, після бадьоро мовленого «Дивіться!», діловито брав до рук лінійку, зосереджено міряв відстань у сантиметрах і міліметрах від цих двох столиць (для цього просив у батька окуляри), перемножував на заданий масштаб карти й урочисто оголошував результат.
Такі домашні «олімпіади» дуже любили мій старший брат Іван та його одноліток і друг Микола, по вуличному Гаманчик (покійні вже обидва). Мене ж дядько змалку готував для публічних виступів. І застосовував незвичні для тодішньої школи методи. Скажімо, називав якусь фразу і спонукав швидко проговорювати її кільканадцять разів підряд. Карбом лягла на душу одна така, дивнувата: «Читач, чи читав ти Тичину?».
Дивною фраза була тим, що тут містилося аж п’ять літер «ч» — спробуй вимовляти їх швидко, не спотикаючись. І якщо мій язик заплітався на черговому «ч», він так само тихо, але серйозно журив: «Сьогодні ти, Коля, не витягуєш на оратора. Готуйся, наступного разу перевірю».
Я ж, дисциплінований змалку, боязко чекав з дня на день приходу родича, без пам’яті повторюючи якусь дядькову фразу.
Ще дядько Терешко вважався єдиним на цілий куток колієм. Господарі, у яких було по троє і більше дітей, зазвичай вигодовували по двоє поросят на рік: одне кололи напередодні Різдва, друге – перед Паскою. (Літо зазвичай сільська дітвора перебивалася хлібом з молоком та городиною).
Отож, у осінньо-зимово-весняну пору в дядька Терешка було багато роботи. Домовлятися слід було заздалегідь, аби потрапити в його щільний графік.
Грошей за свою роботу в людей дядько не брав, але не відмовлявся від кусника сала та м’яса, які обов’язково загортав у газету кожен господар за подяку та запрошував колія «на свіжину» (так називали у селі церемонію першої сімейної вечері з цієї нагоди).
Через це тітка Христя ніколи не мала мороки в домашньому господарстві зі свинями – свіжину в міру їхніх малих потреб чоловік приносив із цього звичного для нього підробітку.
Лиш була одна заковика: колій із дядька Терешка був нікудишній. Про це всі знали, але заміни йому таки не було. На підтвердження, ну, хоча б ось цей епізод такого колійства, який тримає пам’ять.
Заходить дядько Терешко в хату по своїй колійській роботі і з відчуттям виконаного найголовнішого чину дня наказує моїй матері: «Ну, Галько, заслужив я на перші п’ятдесят грам. Давай, щоб не змерзнути». Це означало, що перед обсмалюванням поросяти він обов’язково мав «зігрітися».
Поки пив за компанію з батьком наш напівживий річний кабан раптом схопився на ноги і став бігати по двору та несамовито верещати.
Мати в плач і в крик на Терешка: «Що ж ти за колій такий? Зроби ж щось, Бога ради!». Дядько Терешко, замість кинути чарку та швидко довершити свою неякісну справу, сидить далі за столом, тримаючи в руках уже другу мірку оковитої.
Спокійно отак, із посмішкою спрямовує руку з чаркою в бік матері, ніби п’є за її здоров’я, і приказує: «То ти винувата! Вигодувала такого кабанища, що й мій колій не взяв його з першого разу. Та він все одно ніде не дінеться, а я ще трохи підкріплюся. Не вперше таке приключається…».
Микола Тимошик,
із книги «Село»
