1959 рік. Події у світі
1 січня — Повстанські загони під керівництвом Фіделя Кастро скинули на Кубі диктаторський режим Батісти. У Радянському Союзі ця подія спочатку, після Нового Року, пройшла якось непомітно. Але потім, з похмілля, вирішили допомогти «братській Кубі» будувати комунізм…
Тим, хто ностальгує за комунізмом, рекомендую подивитись в інтернеті, як квітне «острів свободи».
2 січня — У Радянському Союзі в бік Місяця здійснено запуск першої космічної ракети з автоматичною міжпланетною станцією «Луна 1». СРСР просто-таки «прорвало» на досягнення в галузі космонавтики!
Але!!!
Перший завод з випуску туалетного паперу запустили аж у 1969-му, а від 1959-го ще десять років, пишаючись досягненнями космонавтики, використовували для підтирання газету «Правда».
16 січня — На Горьківському автозаводі зібрано першу партію автомобілів «Чайка» (ГАЗ-13), призначених виключно для вищої номенклатури СРСР. ГАЗ-13 випускався до 1981 року і за цей час було випущено приблизно 3179 авто.
Але!!!
Мало того, що це клон американського авто Ford 59, так і зібране було на заводі – клоні. (31 мая 1929 г. ВСНХ СССР и американская фирма Ford Motor Company заключили соглашение о технической помощи по организации и налаживанию массового производства легковых и грузовых автомобилей. В итоге, 1 января 1932 года построенный американскими инженерами в Нижнем Новгороде завод ГАЗ начал выпуск клонов).
27 січня — У Москві відкрився позачерговий XXI з’їзд КПРС, на якому перший секретар ЦК і голова Ради міністрів СРСР Микита Хрущов заявив, що в СРСР «соціалізм переміг не лише повністю, але й остаточно» і оголосив перехід до «розгорнутого будівництва комуністичного суспільства».
Схоже, перша партія кокаїну прилетіла у Москву не на літаку Лаврова…
Від такої новини в СРСР облишили плести лапті, хоча країна і надалі замість туалетного паперу користувалась лопухами і газетою. Я тут зумисне написав «лапті», це реальне російське взуття на момент «перемоги соціалізму» і початку будівництва комунізму.
9 березня — На ярмарку іграшок у Нью-Йорку вперше продемонстровано ляльку з рисами обличчя справжньої людини. Білявка на ім’я Барбі стала бажаною іграшкою дівчат по всьому світу. Радянські ж діти продовжують гратися ляльками-мотанками з ганчірок чи з кукурудзяного качана. Понавигадують, понімаєш, Барбі різних…
9 квітня — Американське Національне Агенство з Аеронавитики і Космонавтики (НАСА) оголосило про набір першої групи астронавтів, 7 кращих військових пілотів мали взяти участь у проекті «Меркурій», що передбачав запуск в 1961 році першої пілотованої людиною космічної ракети. В СРСР першу групу космонавтів було сформовано на рік пізніше — 7 березня 1960 року. Космічні перегони між країною автомобілів та личаків. Один – нуль, країна личаків виграє…
9 червня — У США на воду спущено підводний човен «George Washington», перший човен такого типу, здатний нести балістичні ракети. Гонка озброєнь починається і у Світовому океані.
23 червня — Після дев’яти років ув’язнення вийшов з тюрми Клаус Фукс, британський фізик німецького походження. 1 травня 1950 року він був засуджений до 14 років тюрми за шпигунство і видачу військових секретів, котрі допомогли Радянському Союзу створити атомну і водневу бомби.
Так якось все й робилося, ракети – фон Браун, бомби – украли у США та допоміг дядько Клаус, автомат Миші Калашнікову зробив Хуго Шмайсер, авто «Чайка» — Форд. Навіть рецепт легендарного радянського пломбіру і той привіз із США товариш Мікоян у 1936 році…
11 серпня — У Москві відкрито міжнародний аеропорт Шереметьєво. Аеропорт є, а громадянам СРСР без паспортів не те що на літак, до сусіднього міста на кривій кобилі без дозволу міліції не поїдеш…
13 вересня — Під час посадки радянська космічна станція «Луна-2» упала на поверхню Місяця і стала першим зробленим людиною об’єктом, котрий досягнув поверхні супутника.
…Пливли – пливли, — вс*алися… Тобто нинішня російська традиція топити супутники в океані чи запускати їх у тайгу досить давня, хоч і не така успішна, як 1959 року.
15 вересня — На запрошення американського президента Дуайта Ейзенхауера з 13-денним візитом до США прибув голова ради міністрів СРСР Микита Сергійович Хрущов. Саме після цього візиту кукурудза стає «царицею полів» на неозорих ланах СРСР.
16 вересня — У Нью-Йорку компанія Xerox продемонструвала перший успішний промисловий копіювальний апарат «Xerox 914», який революціонізував документообіг. Він важив 294 кг, коштував 27 500 доларів і працював зі швидкістю 136 копій розміром 229 мм х 356 мм за годину. Оскільки радянська система освіти була найкращою, то у нас продовжували вчити діток каліграфії за допомогою чорнильних ручок зі сталевим (ну, хоч не з гусячим) пером.
15 жовтня — У Мюнхені агент КДБ вистрілив в обличчя Степану Бандері, від чого той помер на місці. Суд встановив, що убивство вчинило КДБ СРСР з відома Микити Хрущова. Комуністи наївно думали, що убивши Бандеру, уб’ють і думку про незалежність України.
29 листопада — Церемонію вручення нагород «Гремі» вперше показали по телебаченню. Цього дня записом року було визнано пісню «Mack the Knife» Боббі Даріна, було також нагороджено Френка Сінатру за кращий диск року («Come Dance with Me»). У країні, яка пишалась космічними досягненнями, не те, що телевізорів у масовому вжитку не було, електрики по селах не було…
А тим часом, у тому ж таки 1959 році
в селі Дмитрівка на Чернігівщині…
… На шляху до Займища дорога проходить «Романковою греблею» — мостом на місці колишньої греблі, створеної для водяного млина. Праворуч і ліворуч від спуску до греблі великі поклади глини. Тут і до 1917 року був невеличкий цегельний завод, згадка про нього є на земельному плані села Дмитрівка за 1913 рік. На місці занедбаних очисних споруд Дмитрівського овочесушильного заводу він і був розташований. Належав якомусь добродію Райко.
Восени 1959 року вже радянською владою запущено в дію місцевий цегельний завод, згодом ще один. Власником одного був «Мєжколхозстрой», іншого – держава (тутешні люди казали –государственний).
Підприємство було примітивним і майже не механізованим на початку своєї появи. Оскільки централізованого електропостачання не було навіть у райцентрі, а Дмитрівка тоді була райцентром, то е/енергію давав дизельний генератор, працювати на якому було відповідально і складно. Напруга часто «скакала», через включення то одних, то інших ліній заводу.
Глину спочатку копали вручну, лише згодом почали використовувати трактор. Викопану сировину вкидали у «бук» — яму для глини, де вона мала певний час накиснути від води, там же її замішували. Спеціальне мішало навколо ями тягав кінь.
Чому не одразу механізували виробництво?
Ну, якже?!, потрібно ж було першими у космос, до Місяця полетіти. Можливо, таке примітивне виробництво цегли мало стати основою Місячної програми совєтів, щоб космонавти у кирзаках і кухвайках побудували там Крємль з місячної глини…
Так і уявляються передовиця газети «Правда» — помпезна, з портретами вождів місячна база совєтів, на задньому плані якої дерев’яний нужник з тою ж таки газетою на гвіздочку. Це, звісно, жарт, але з великою вірогідністю правди, якби долетіли до Місяця.
А в селі, як тільки після перших успіхів у космосі почалося прогнозоване радянське відставання від американців, так і пішла механізація та електрифікація села.
А спочатку все, що можна було зробити вручну, так і робилося. Копали, носили, замішували, формували глиняні кавалки у форми і відносили сирі заготовки до складу, де сирець підсихав перед випалюванням. Теплої пори року завод працював у дві зміни, від 6 ранку до 20-ї вечора. Восени намагалися наробити якомога більше сирцю, щоб було що випікати в «не сезон», коли починались дощі і зимова негода.
Коли сирець закінчувався, починались ремонтні та побутові роботи. Працював столярний цех, для потреб заводу і своїх робітників. Випускав двері, вікна, ворота і все, в чому була необхідність колгоспам і підприємствам Дмитрівки та простим громадянам.
На початку 70-х років підвели нарешті високовольтну лінію до села і самого заводу, а відтак дизельну закрили. Після цього замінили обладнання, встановили три нові електромішалки, які перемішували глину, видавлювали довгу глиняну заготовку і далі її різали вже на готові сирі цеглини. Ще пізніше встановлено повністю автоматичну лінію.
Якість дмитрівської цегли зазвичай була низькою. Зі слів колишніх працівників це пояснюється як різною якістю самої глини, так і швидкістю виробництва, коли в гонитві за планом, а значить преміями та папірцями-грамотами, не дотримувались технології. Не витримували час закисання глини, не досушували перед випіканням і не допікали у печах. Зате об’єми давали, це видно і за теперішніми руїнами кар’єрів, де копали глину.
У часи активної роботи заводів пейзаж там справді нагадував місячний, це вже зараз все позаростало травою, бур’янами, деревами, які школярі кілька разів підряд висаджували на суботниках (безкоштовна праця у вихідні дні) на глиняних схилах.
Заробітна плата була стандартною для тих часів – 80-110 крб.
Процес випалювання цегли був важким, не дарма робітникам пропонували або молоко, або грошова оплата на його придбання. Звісно, брали грошима. У піч закладався сирець і паливо (дрова на розпал і вугілля, яке засипалося у піч зверху через спеціальні отвори). Коли вугілля займалося, процес випалювання йшов по колу, партію готової цегли витягували з розпеченої печі і знову закладали сирець і паливо.
В умовах задимленості і розпашілої печі люди і працювали. Ніякого спецодягу чи захисту, тільки все та ж вічна радянська класика – кухвайка і кирзові чоботи, в яких за кілька змін у гарячій печі горіли підбори. По суті люди працювали в умовах гарячого цеху, але ні пенсій нормальних, ні зарплат відповідних вони не бачили.
Класичним «антистресом» радянської доби був дешевий алкоголь – різні плодово-ягідні вина, як правило. Їх пили, за спогадами колишніх працівників, як квас. Не дивно, що стан постійної втоми від важкої праці, посилений постійним вживанням алкоголю, був супутником життя. Життя у селі завжди нелегке, для того хто працює, а в ті часи – і поготів.
Після важких змін на заводі потрібно «підтягти» домашнє господарство – накосити/привезти/скласти сіно, вибрати картоплю, прибрати буряк, зробити ремонт і т.д., якщо для такої роботи запрошувались помічники, то, звісно, їм накривали стіл і відбували вже самогоном. Не дивно, що люди ніколи до пуття не висипались.
Тому спали у будь-якій, навіть неймовірній ситуації.
Є роман Шишкова, «Угрюм – ріка», а в ньому — містичний персонаж, красуня Синільга, в перекладі з евенського – сніг. Так звали молоду шаманку, яка рано і раптово померла і була похована згідно місцевих звичаїв…
У колишнього працівника цегельного заводу була своя така «Синільга». Одного разу на полюванні (а він крім усього був ще й дуже завзятим мисливцем) прийшла до нього своя шаманка.
… Зима, низина, заросла невисокою лозою, пучками болотяних трав, очерету, рогози. Мисливці розділились на загоничів, які з криком і шумом мають підняти звіра і вигнати його, по можливості, на «номери» — стрільців. Останні мають тихо, непомітно стояти на своєму місці, очікуючи на здобич. В залежності від величини ділянки загон може бути довгим або коротким.
Цього разу ділянка була чимала. На загоничів чекали довгенько, ось вони вже й вийшли на лінію стрільців, почали всі сходитись до купи. А одного нема. Озирнулись і одразу вирахували хто пропав. Пішли шукати. А раптом чоловікові погано стало?!
Невдовзі знайшли. Але той якось дивно себе вів…
Напівлежачи, напівсидячи мисливець спокійно, наче б то, спав, однак при цьому якось лагідно і ніжно гладив… жмут очерету.
Сюрреалізму цій жалібній картині добавляли сльози, які рікою текли по щоках мисливця. Здивовані і стурбовані друзі гуртом розштовхали колегу.
— Що з тобою??!!
Коли прийшов до тями і усвідомив, де він, розповідає. Від важкої праці на заводі та суцільних клопотів удома, від довгого чекання загоничів, а ще, звісно ж, від «антистресу», яким був того разу «біоміцин» (Біле-міцне), мисливець задрімав, примостившись на болотяній купині.
— Ну, так а сльози чого текли? Нашо ти очерет гладив..?
Розповідь треба чути в авторському виконанні, з його фірмовими зворотами і діалектами, але перекажу, як пам’ятаю.
— … Сплю я, значить, хлопці… І підходить до мене баба, ста-а-р-а-ст-а-ар-а-а, коса в неї до-о-овг-а-до-о-овг-а. Мені її так чогось жалько стало, аж заплакав. Я її косу гладжу і плачу, гладжу і плачу…
Такого реготу ліс не чув давно.
Довго ще «підколювали» його колеги-мисливці, добре розуміючи, що зовсім не від легкого життя і приємної роботи побачив цю примару їхній друг…
Сергій Балашов
