Суспільство

Колоніальна мовна іржа

Столиця України, центральна площа — Майдан Незалежності. Чимчикую з прекрасним настроєм. Отримала від директора інституту мови карту поширення української мови у 18 столітті. Нічогенька така територія поширення нашої мови. Удвічі більша за теперішню Україну. Іду, мугикаю пісеньку. А чи не купити мені свіженьку помадку і підняти настрій ще більше?

Спускаюся під Майдан в магазин «Брокард».
— Здраствуйтє! – одразу ж до мене продавщіца. — Чєм я магу вам памочь?
Зітхаю.
— Дякую, нічим.

Іду далі до улюбленого стенда. Років десять прошу в цьому магазині продавців розмовляти зі мною українською. Десять чи й більше довбаних років… Так, проїхали. У мене гарний настрій і ніщо його не зіпсує. Яку я там пісеньку мугикала?

— А у нас скідачкі! – не вгаває продавщіца.
— Дякую, я розберуся! – відвертаюся від неї.

Я українка і мені треба бути ввічливою. Мені треба не звертати увагу, що мене вперто не хочуть обслуговувати українською мовою в Україні. Мені треба чемно всміхатися у відповідь. Проявляти дружелюбність. Своїм бажанням українського обслуговування не розпалювати ворожнечу. Зрозуміти всі життєві обставини бідної російськомовної продавщіци. Увійти в її становище… І ще багато над чим мені треба заморочитися, лише тому, що я українка, і мені треба знати місце. Цікаво, француз теж входить у всі життєві обставини продавця? І німець заморочується всіма життєвими обставинами менеджерів в кожному магазині? І поляк входить в ситуацію продавців навколо? Треба ж бути людяною. Співчутливою. Толерантною…

А можна мені про це не думати? Про оце все не думати від слова ЗОВСІМ? Просто прийти в магазин. Просто вибрати помаду. Просто отримати обслуговування своєю мовою і навіть не помітити цього. Просто купити цю довбану помаду і більше ні про що не думати в цю мить. Купити, не задумуючись над жодними катаклізмами, і піти, насолоджуючись життям.

— А можєт ви би хатєлі… — знову продавщіца за спиною.
Чорт. Повертаюся.
— Чого мені точно не хочеться, то це слухати вашу російську.
— Так я можу і українською! Я вчителька українською мови!

Німа сцена.
— Краще б ви мені ляпаса дали! – кажу продавчині.
— Пачєму?
— Господи! Ми з вами в Україні! В українському магазині. Обидві українки. Ви вчителька української мови. І ви зі мною продовжуєте говорити російською!
— Ну, здєсь так прінято!
— Де так прийнято? В цьому магазині? Ким прийнято?!
— Ну, здесь большінство покупатєлєй разговарівают на рускам.
— Але ж я розмовляю українською! А ви вчителька української мови!

У цей час до магазину заходить інша покупчиня і моя продавщіца перемикається на неї.
— Здравствуйтє! Чєм магу бить палєзной?
Переводжу погляд на стенд з помадами. Радісного настрою як не було. На всі помади світу наплювати. Виходжу з «Брокарду».

Прямую додому. А щоб тобі. Зовсім вилетіло. Коханий же просив шампунь купити. По ходу замовляю покупку через інтернет.
Дзі-і-і-інь.

— Добрий день Ларисо Миколаївно! Ви зробили замовлення, ви наш віп-клієнт, у вас є персональний менеджер, перемикаю на нього.
Х-у-х. Ну є таки справедливість на світі. Хоч щось в Україні українською. В цей час трубка:
— Здравствуйтє Ларіса Нікалавна! Я Алєксандра, ваш пєрсанальний…
— Чому ви зі мною розмовляєте російською?
— Ах, ізвінітє. Я забила, што ви розмовляєте українською. Вибачте.
— Тобто, навпроти мене у вас стоїть галочка, що зі мною треба розмовляти українською. А всім іншим покупцям ви впарюєте російську?
— Ну, є ж різні покупці. Багато хто розмовляє російською.
— Але ж ви ще не знаєте, якою мовою хто говорить! Ви піднімаєте трубку і вже починаєте з російської. Якби ви працювали у Франції, ви б з французами теж починали б російською «добрий дєнь»? І з німецькими покупцями в Німеччині починали б розмову з російської. Казали б до них «добрий дєнь»? ..

Замовлення я теж не зробила.
Дискримінація українців в Україні продовжується на кожному кроці. Рускоязичні верещать про дискримінацію і продовжують строчити в Європу листи про їхні утиски. Європа прасує україномовним мізки толерантністю і терпимістю…

Куди вже терпиміше?!
Це я описала ситуації лише вечірні. А ще був вдень салон краси, де мене обслуговували російською. Тролейбус, де кондуктор зі мною говорила російською… Інші випадки теж не описувала. І це все лише сьогодні. Тепер помножте ці ситуації за сьогодні на тиждень. Скільки їх виходить? А на місяць помножте. А на рік? А на 30 років? Скільки вийшло?

Терпіть, українці, терпіть…

Лариса Ніцой

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.