Суспільство

Шухер, Падлівна йде…

Жила колись у нас на вулиці вчителька. Давно це було, ще до розвалу совка. Імені вже не пам’ятаю, но всі називали її по батькові — Павлівна. «Шухер, пацани, — Павлівна йде», — ховали цигарки пацани коли помічали її постать на кутку. Павлівна була не дуже розумна, не дуже охайна, криклива, та ще й злопам‘ятна.

— Я тебя, сморчок, харашо запам’ятала! В конце чверті побачиш! — лунало від неї навздогін черговому порушнику спокою, якого вона не могла наздогнати.

Павлівна особисто перевіряла правильність зав’язаного у піонера галстука і довжину спідниці в учениць.
— Вимахала, как кабила за лєто, а форму нову у батьків ума нема купить? Ходиш, трусами свєтіш! Давай днєвніка, будем з ними інакше розмовлять.

Довести щось Павлівні було неможливо. Навіть батькам. А про дітей то взагалі нема чого казати.
— Ти мінє ще будеш розказувать, гамно мале! Ану, марш к директору.

Під розвал совка Павлівна швидко зорієнтувалася, понавішувувала в кабінеті рушників і портретів українських класиків. І якось, ніби само собою — стала директоркою.
— Павлівна, так а як же ваш друг? — забиваючи в самокрутку самосад, питав її старий трудовик Юхим.
— Який ще друг?
— Ну, як же ж. Той, шо ви на нього молилися.
— Не поняла! Який друг?
— Та ж лєнін!
— Тхьу на тебе! Коли це я на лєніна молилася, скажеш таке! Я завжди проти комуняк була.
— Хе-хе, — роздмухував самокрутку Юхим, — а то я й думаю, шо ти ото до дітей за ті галстуки чіплялася? А, виявляється, то все була підпільна боротьба! Під прикриттям!

Зрештою Юхимовича таки відправили на пенсію. З часом Павлівна позвільняли всіх, хто пам’ятав про її «подвиги», а ті діти, яких вона чмирила — повипускалися.
— Та ну її, ту Павлівну! Страшний сон!

Прокололися Павлівна суттєво лише раз. Вчився в неї Вовка. Мале таке, миршаве, но спортивне. Весь час в сітці м’ячика носив і набивав. Бігав швидко, грав у футбол, хокей. А вчився не дуже.
— Ви розумієте, шо він мені всі показники портить? — гримала на Вовкіних батьків Павлівна. — Мені та фізкультура до одного місця, а ви гляньте, шо в нього по фізиці! І по біології!
— Та він і далі по спорту піде! Задатки в нього! — намагався заперечити батько.
— Задатки були у Шевченка і Коцюбинського, а бігати з м‘ячем багато ума не нада!

Зрештою довела вона сім’ю. Забрали батьки пацана і перевели кудись до спортшколи. А потім через пару років той Володька раз — і вже олімпійський чемпіон з фігурного катання.
— Бачили? — гомоніли за картами мужики, — Вовка, той малий, шо в кутовому під’їзді живе, Олімпіаду виграв!
— Отой шо з м‘ячем ходив?
— Ага!
— Ого! Оце так новина!

Як він повернувся з Олімпіади, то його зустрічали як героя. Вся вулиця і навіть мер з квітами. Прям на вокзалі зробили червону доріжку, встановили тумбу-п’єдестал, щоб чемпіона на перше місце поставить і вітать. Ну, звісно, мер сказав два слова. Навіть шось подарував. Потім батьки. Аж раптом вибігає до мікрофона Павлівна.

— А зараз хор нашої школи хотів би подарувати учню, який гордо несе її ім’я, пісню!
І давай дітей шикувать перед людьми. Ну, всі знітилися. Аж тут цей Володя вже не витримав, зліз із постаменту і підійшов до мікрофону.
— Знаєте, не треба пісень. Я до вашої школи не маю ніякого стосунку крім того, що ви мене звідти випхали. І ще. Вам того мо ніхто крім мене в очі не скаже. Знаєте, як вас діти між собою називають..?

Директорка стоїть, червоними плямами покрилася.
— Не знаєте? — Володя повернувся до хору, — то шо, скажемо їй? Нумо, раз, два… три!
— Пад-лів-на! — видав хор дитячих голосів.

Директорка втекла.
Мер тактовно засміявся в бороду. Люди почали вітати Володю з перемогою вже без офіціозу. А «Падлівна» до директорки так і приклеїлося. Не те шо діти, а й дорослі її часом так називали. Бувало навіть у мера проскакувало.

Руслан Горовий

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.