Суспільство

Коли достигає угорка

Ще довго після закінчення школи саме наближення 1 вересня та перші осінні дні будили в мені солодку щемну хвилю спогадів, тихого жалю, вдячности (кому? за що?) й геть зовсім безпідставних надій. Осінь – це взагалі для мене так і не збагнуте до кінця диво, коли стрічаються й два чи три місяці ведуть круто заворожений чи то танець, чи двобій два непримиренні партнери – Життя й Смерть. Недарма наші прабатьки саме у вересні, в дні осіннього рівнодення шанували Світовида, бога рівноваги, осмислення й примирення непримиренних Сил.

Перші дні вересня нерозлучно сплелися в моїй пам’яті з пахощами сільських садів, садиб, сушарень і печей. Дорога до школи, три кілометри, пролягла то пустирями та чагарниками, то сільськими вулицями, а головний її відрізок припадав на величезний вигін без жодного дерева чи будівлі; той вигін сниться мені й досі як щось невідворотне й страшне, бо взимку там завжди, куди б я не йшов, віяв вітер в обличчя, а восени й навесні на нас чатували безмежні калюжі й бездонний розквашений чорнозем.

Але початок вересня видавався раєм. Кожна груша, навіть дичка, пахла по-своєму п’янюче, і ми добре знали, під якою які гнилИчки (нічого гнилого в них немає, це дозрілі плоди, що вже зробились м’якими, прозорими й смачними). Ми знали кожну яблуню, сливу, грушу, які чекали на наш гурток по дорозі до школи. Ніколи в домашньому саду не буває такої смакоти, як у чужому.

А сливи!
То був час звичайних (не породистих) угорок, що ростуть із коріння, майже не потребують догляду й поступаються примхливим та пихатим «італійським» сортовим угоркам тільки розмірами. Так от, вересень – це час, коли угорки достигають і перестигають: вони не спішать обпадати з віт, спершу біля їхніх хвостиків з’являються зморшки. Кісточка легко відділяється від м’якоти – і маєш у роті такий букет смаку, присмаку, духу, запаху, змісту, що пам’ятатиметься всю зиму. Та що там зиму – все життя!

А пироги зі сливами ви хоч нюхали?
Бо їх спершу треба таки понюхати, ще з двору чи з вулиці, коли пироги ще в печі, але вже пора їх виймати. То не такі собі пиріжки, то пироги! Такий пиріг готується з розкачаного на тонкий круг тіста діаметром сантиметрів 30-40. На цей круг дещо меншим шаром кладуться половинки слив, а далі краї тіста поступово зводяться докупи й «застібаються». Отаке кілограмове диво засовується у натоплену піч – на декові, на капустяному листі, а то й кладеться на гарно заметену черінь… далі йде чиста магія, бо ніяка наука не може пояснити, як таку споруду можна належно випекти, щоб там не було сирого тіста, щоб не потекли гарячим соком сливи (от чому так важливо діждатися угорок, які вже почали морщитися на деревах), щоб не пригоріло… І ще одна проблема: коли пироги зі сливами вже на столі, діждатися, коли вони прохолонуть, а вони холонуть довго…

А ви знаєте, що є сливи ще смачніші, ніж угорки? У нас їх було сила-силенна, теж розводилися самі собою, з коріння, дозрівали в той самий час, що й угорки, але не мали такої популярности… бо відділити кісточки в них було неможливо. До того ж ще й самі дерева колючі. З невідомих часів називались вони чомусь кобильохами. З цим пов’язана й історія одного прізвиська. В якомусь класі славної Катеринопільської середньої школи наполегливо вивчали німецьку мову. Питає вчителька ученицю (далеко не відмінницю), як то буде «слива» німецькою. Дівчина мовчить, як справжня хрестоматійна партизанка. Хтось поруч найніжнішим шепотом підказує: «Дер кобильоха». І нещасна партизанка випалює: Дер кобильоха! Не знаю її подальшої біографії, але школу вона так і закінчила Деркобильохою.

Василь Триліс, «ГРІНЧЕНКО-інформ»

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.