Суспільство

Колись… У вмитому дощами червні…

Був День доньки. Хоча у мене день доньки щодня, ось уже майже тридцять років. Бо в мене є донька Роксолана. Вона вже доросла дівчинка, в неї вже своя сім’я, свій дім і своє життя. Але від цього вона не перестає бути моєю донькою.

Ніч, коли вона народилася, я пам’ятаю по хвилинах: як лікар, вже після пологів, дав мені попити води з майонезної баночки і як я заявила, що це не моя дитина, коли її піднесли до мене, бо вона народилася з довгим чорним волоссям, схожа на циганку.., і як я, вже після всього, лежала в коридорі пологового на столичному бульварі Шевченка, бо в палатах не було місця, і дуже хотіла до своєї власної мами.., і як «по стіночці» пішла вранці дивитися на свою дитину, бо тоді мамаш із дітками в одну палату не селили…, і перший погляд дочки, спрямований на мене – дуже розумний, дуже серйозний і зосереджений…

А ще я чомусь згадала, як ми з Роською бігли на її шкільний випускний. В червоному корпусі універу нам треба було бути о 16-й, а ми катастрофічно багато часу згаяли в перукарні. Ми зрозуміли, що біда, коли таксі, в якому їхали, виїхало на бульвар Шевченка. Від Бессарабки до площі Перемоги все стояло непорушно. Іншого варіанту не було – ви вискочили з авто і побігли…

Ми бігли тополиною алеєю бульвару Шевченка, а з обох боків вервечки машин, які безнадійно завмерли, почали нам дружно клаксонити. Попереду бігла Роксолана на своїх карколомних шпильках, з квітами в руках… Вона летіла, не торкаючись землі, примудрившись при цьому по-королівскому притримувати поділ свого розкішного плаття.

За нею бігла я (на честь свята теж взула туфлі на підборах, і все моє життя, прожите в кедах і «мартінсах», пройшло за ті хвилини у мене перед очима)…

Завершував марафон наш дорогий дід, який, хоч і дуже активно пересував ногами, відставав від нас безнадійно. Я впевнена, що ця картина була достойна того, аби її використали в якійсь хорошій італійській комедії!

Це було прекрасно.
Вмитий дощами червень, і бульвар, і веселі клаксони автівок, і моя дитина, яка так відчайдушно бігла назустріч своєму дорослому життю. І я, що смішно дибуляла на чортових закаблуках (на світлині я все ще схожа на розкуйовджену курку – авт.) , і наш дід – він тоді ще був живий, і навіть міг бігати.., наш рідний, дорогий дід…

І ось зараз, згадавши щастя, яке відчувала у той день, я плачу… Але все-одно в цю мить я знову щаслива. Бо ці світлі спогади, що дбайливо зберігаються в діамантових шкатулочках пам’яті, оберігають нашу маленьку сім`ю, мою маленьку донечку, як чарівний оберіг…

Бо це любов. А вона – всесильна. На віки-вічні.

Галя Плачинда

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.