Коронавірус критично зменшив кількість рукостискань серед людства. Усі бояться близького контакту – не хотять протягувати при зустрічі руки, аби ненароком не протянути ноги.
Така сумна правда.
Може воно й правильно, але некомфортно. Йдеш з роботи із стійким відчуттям недовиконаної норми. Чогось нехвата у житті.
Хлопець забіг у кабінет, каже: «Усім привіт!» І сів за комп’ютер. І всьо! А ще вчора обходив кожен стіл, руки потискав. Кабінет від такого повороту напрягся і замовк. У повітрі повисло: наче ми його хором обідили. А він собі гігієну блюдьот – комфортну дистанцію трима!
Зустрів знайомого на Хрещатику, кілька років не бачилися. Він такий: «О-о-о, привіт, друже!» Посмішка така щира, хоч зав’язуй іззаду. Але руки з кишень не вийма. Я крок до нього, він крок від мене… Каже крізь посмішку: «Може – по чашці кави, поболтаєм?!» Кажу: «Та ні, поспішаю, якось іншим разом». Хоч сам нікуди не спішив.
От що вірус з людством робе!
А як тепер президенти після зустрічей фоткатимуться без рукопожатій? З одними лише посмішками? Це ж несерйозно – народ не повірить, ще то не зрада.
В общім, політика як всігда в опасності. Але тепер в якійсь дуже хрєновій опасності.
Вадим Петрасюк
