Суспільство

Котяче самолікування

Якось ще в юному віці наш хатній кіт Хома раптом захворів. Підвела, мабуть, його звичка вигризати курячі кісточки. Навіть коли поряд є інша їжа, він зазвичай енергійно трощив їх, немов пес, і навіть ставав об’єктом для наших глузувань. Однак цього разу кіт закінчив тріщати раніше, ніж зазвичай. Бачу: тріпає головою і задкує від миски. А невдовзі почав хрипіти і кашляти. Схоже, щось заважає йому ковтати.

Від мої допомоги Хома безцеремонно відмовився і мерщій заховався у темному закутку, звідки не виходив аж до вечері. Та тільки подивився на їжу і знову зник. Диво-дивнеє! Наш кіт не хоче їсти! І навіть від молока відмовився. Ніч він також провів у, як би тепер сказати, самоізоляції. Вранці я спробував почастувати кота теплим молочком, але той затявся: ні!!! Прохрипів кілька разів і знову сховався. Діватись нікуди — треба звертатися до медицини. Напитали найближчу ветеринарну клініку і в дорогу.

Та тут ще треба пояснити, що Хома у нас був парубок моторний тільки в кімнаті. Він терпіти не міг вулицю, яка чимось дуже лякала його. Іноді я виносив Хому на подвір’я: на тиху галявину подалі від будинків, де він трохи міг попастися на свіжій травичці. Хоча, де ви бачили, що коза, вівця чи корова паслися лежачи? Точніше, повзком. А Хома відразу падав у траву, міцно притискався до неї і, немов ящірка, повз. Тільки ж ящірка прудка. А кіт пересувався навіть повільніше за приміську електричку до Моспіно.

Іноді, правда, принюхувався і хапав ротом деякі травинки.
Тому ми серйозно підготувалися до експедиції. Я посадив Хому в симпатичну сумку з подушкою. Ще організував групу підтримки у складі дружини. Також запевнив Хому, що їхати недалеко. Ветлікарня справді була майже поряд, але ж це донецький тролейбус кінця 90-х. На кожній зупинці двері з шумом відкривалися, сам салон тремтів і здригався. І тому сумка, куди кіт пірнув з головою, теж тихенько вібрувала.

Приїхали!
Хома був з надією визирнув, але коли побачив у приміщенні чимало незнайомих собак і котів, пірнув у сумку ще глибше. А з його нявчання я тоді зрозумів тільки одне слово: «Катівня!..» Поки кіт ховався в сумці, ми з Ліною встигли зауважити, що «бальниє» у ветлікарні виключно породисті пси та коти. І тому наш звичайний чорно-білий кіт, видається тут, немов біла ворона.

Ветеринар, до кабінету якого ми зайшли, попри гавкання і нявкання, що чулося з коридору, вислухав «історію балєзні», але нічого конкретного не сказав. Він також намагався щось намацати в горлі кота, якого я міцно тримав, але марно. А далі зробив серйозну ветлікарську помилку. Бо порадив не тримати Хому на руках а відпустити. І я погодився…

Кіт кулею кинувся на підлогу і почав гарячково шукати місце схову. Намагався врятуватися від гавкання за дверима, від отого, що гарчить і димить за вікном, від чужого дядька, який бере за горло!.. Але куди? Коти добрі, та де ж тут темний закуток? Хома мерщій рвонув до холодильника, який не щільно стояв біля стіни. Він намагався залізти у цю щілину і вже майже туди втиснувся. Звідти спершу виглядав тільки котячий хвіст, та далі почувся гучний дзенькіт: із закутка почали викочуватися порожні пляшки з-під спиртного. Хома злякався ще дужче і пляшки полетіли з-за холодильника ще швидше. Коротше, поки він звільнив собі там місце, пляшки повикочувалися на волю і тепер за ними майже підлоги кабінету не було видно. На цей шум відреагували навіть у коридорі. Собаки перестали гавкати. Мабуть, задумалися: що ж там таке страшне коїться? Потім сюди зазирнула помічниця лікаря. Оцінила ситуацію і, щоб не розреготатися, зникла за дверима.

Сам ветлікар довго мовчав. А що казати? Все, он, у чоловіка на обличчі написано. Ще спасибі, що не назвав методом лікування котярі гільйотину. Хоча, бачу, дуже хотів це сказати. Та натомість лише натякнув на можливу операцію або… Коротше, мало все саме пройти.

Я визволив кота із темниці за холодильником, яку він собі так енергійно розчистив від пляшок. Також ми залишили лікарю ще одну пляшку. І хоча вона була повна, він якось байдуже на неї глипнув…

По дорозі назад ми сумували. Ще мали намір відвідати іншу ветлікарню… Та як тільки переступили поріг, Хома енергійно виліз із сумки і рвонув… Ні! Не у темний закуток, а на кухню до миски. Ми за ним слідом. Їсть! І п’є молоко. І сметану ковтає, тільки встигай підсипати. Тобто хвороби, через яку не міг ковтати навіть воду, як і не бувало…

Коли вже через десяток років Хома не стало, наша хатня жалоба тривала не один день. І не один рік. А фото кота висить на стіні навіть не нашого, а переселенського житла.

Павло Кущ

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.