Її звати Крістіна. Крісті. Або Кріс. Крісті приходить на роботу зчорніла. Під старанно підведеними очима — мовчазні сльози.
— Крісті, шо?
— Та…
Відмахується від розпитувань худою рукою зі стесаними до крові кісточками.
— Кріс, шо з рукою?
— Пусте, моркву терла.
— Тому плакала?
Крістініне лице кривиться. І вона каже без сліз, але з тугою:
— Ні, просто ґудзик відірвався.
-‐ Ґудзик? Всього-на-всього?
– Так. Від шапки.
У Крісті — феноменальна шапка. Плетена. Тепла. З великим дерев’яним ґудзиком. Ґудзик — для краси. А Кріс в шапці схожа до добротного домовитого гнома. Але в цього гнома більше немає дому. Крісті з Харкова. Крісті не любить слова «переселенка».
— Розумієш, він відірвався, і все, що мені треба, — голка і двадцять сантиметрів вовняної нитки. Але навіть їх у мене немає. Навіть голки з ниткою!
Кріс нарешті плаче. Плаче про те, що все її життя вмістилося в простий наплічник. І що вона намагається триматися, бо їй — пощастило лишитися живою. Крісті плаче про те, що їй вже запізно починати життя з нуля. І про китайський глиняний чайник з жабкою. І про вікна її харківської квартири, які виходили на схід. Вона заварювала зелений чай зранку, пила його біля вікна, щоб не пропустити схід сонця. Чайника більше немає. Вікон теж. Від минулого життя Кріс лишилася гном’яча шапка з дерев’яним ґудзиком. Який сьогодні відірвався.
З обіду Крісті повертається з набором голок, нитками і чаєм у паперовому стаканчику.
— Уяви, — у захваті каже, — у тому магазинчику на розі можна купити все, що хочеш! Навіть налобний ліхтарик!
І ніби у виправдання додає:
— Розумієш, я все життя прожила там. А тут не знаю, що де. Навіть, де голку купити. Хоча… уже знаю, де купити зелений чай. Знаєш, сусіднє кафе поставило генератор. У них черга тепер. Бо завжди є світло. Мати світло — це чудово.
Крісті п’є чай. Пришиває ґудзик. Не плаче. Принаймні, зовні. А в кінці дня підходить і тихо каже:
— А ти можеш попросити дівчат, щоб звали мене Христиною?
Аліна Акуленко
