Ярмарок BookForum, Львів. За сірими парасолями, в сизій мряці – тихе сяйво сором’язливої усмішки. Вутла фігурка бабусі в благенькому плащі. Підійшла. «Я роздала між людей десятки ваших книг». «Дякую за поширення».«Я не поширювала, а дарувала. Від серця». «Дякую з цілого серця».
«Вам не намокли ноги?» – скрушно дивиться на струмочок під наметом.
«Я не думаю про ноги, коли мокнуть книжки», – намагаюся жартувати.
«Я мешкаю поряд, на Дорошенка. Вас не дуже здивує, якщо запрошу на гарячий борщ?» – знічено питає.
Я дивуюся, але згадка про гарячу страву перемагає приписи моветону.
Прошкуємо мокрою бруківкою, ухиляючись від бризків авто. Стара польська кам’яниця, квартирка на 
другому поверсі. Коридор, сіни, кухонька – все в одному. На стіні бубнить раделко «Галя», на канапі скептично мружиться котяра, на столі під рядниною вмліває борщ. Та ще який! Із грудкою гусака, з дачними бобами, молодою кукурудзою і товченим часником.
Я їм і слухаю. Про її квітник у дворі, про городчик за містом, про добровільні послуги черницям у монастирі, про клопоти з племінниками, про прочитане довгими вечорами…
Зраділа моєму подарункові – льняній торбинці з логотипом Forumу.
«У ній добре буде зберігати взимі сушениці, правда».
«Правда», – згоджуюся.
«Хоча ні. Завеликі вічка в тканині – міль пролізе. Зате для часнику якраз.Часник слід тримати в полотняному мішку, аби не пересихав».
«Тепер знатиму», – кажу.
«А я вам подарую книжечку одкровень українських святих. Вони пророчать, що Україна ще засяє понад світом. Ви вірите в це?»
«Вірю», – підтвердив я на прощання. Але так і не сказав, що Україна й зараз променить тихим сяйвом крізь мряку безладу і протиріч. Завдяки таким душам, як її.
Мирослав Дочинець
