Моя баба Ольга дуже хотіла, щоб ми їй замовили привітання з днем народження по радіо. Щороку, незадовго до іменин, жалілася численним подругам: «От людські діти дак заказують! І так же ловко: «Дорогая мамочка! Поздравляїм тебе, желаїм щастя…» І змахувала сльозу від образи через те, що радіо жодного разу не вимовило її імені.
Сільські жінки вмирають, як квіти… Без метушні, без істерики, тихо і гідно. Вони працюють доки можуть, а коли вже геть ослабнуть, серце починає готуватися до зустрічі з незвіданим краєм, «де немає ані смутку, ані печалі, тільки життя вічне». Складають гроші не похорон, готують одежу, кажуть, який образок вкласти їм у натруджені руки…
Ярмарок BookForum, Львів. За сірими парасолями, в сизій мряці – тихе сяйво сором’язливої усмішки. Вутла фігурка бабусі в благенькому плащі. Підійшла. «Я роздала між людей десятки ваших книг». «Дякую за поширення».«Я не поширювала, а дарувала. Від серця». «Дякую з цілого серця».
Два дні тому я не те що пережив, а гулькнув і випірнув з межової ситуації. Мене протаранило мурло, що не звикло разом зі своїм автотанком притримуватися певних дорожніх стримів. Моєї вини у цій автопригоді багато. А, може, й не вини, а приреченості уже вдруге опинятися на краю, скажемо так, прірви…
Він несподівано для всіх залишив Чернівці ще в 1999-му. Коли з’явився скайп, мені пощастило вперше з ним поспілкуватися. Кілька годин цікавих спогадів злетіли як мить! Пишаюся і собі заздрю, що сам Валерій Громцев, який невимовно сумував за батьківщиною, набирав в останні місяці життя мене по мессенджеру (який він освоїв) і ми не могли наговоритися…
Спогади підказують мені, що саме такої осінньої пори десять років тому на світ Божий з’явилася книга «Так говорив вуйко Дезьо». Тож, у нас у родині – ювілей! Коли люди говорять, що є книги, які здатні змінити долю людини, то мене переконувати в цьому не потрібно. Ця книга не просто змінила мене, вона стала моїм новим життям, хоча зараз здається, що вуйко Дезьо був зі мною завжди.
