Від літ і старості вони втомилися стояти рівненько, хазяйновито. Один за другим ці тесані камені, омиті дощами, просвистані вітрами, глухо падають…
То ліворуч падають, то праворуч, ламаючи при тому свої крихкі ребра…
Ледь чутно стогнуть.
Одні — вкриваються зеленим мохом, а інші навіть не встигають, і лише тихо розсипаються на пісок.
В різних каменів — різна доля. Але вона є!
Ці мури мурувалися древніми украми, моїми предками. У них була дивна звичка – регулярно… їсти. А відтак, вони обробляли городи, і щоб не лізла яка худоба — обгороджувались.
А звичка обгороджуватись залишилась у всіх у нас і досі. Чи то в місті, чи то в селі, ми обов’язково відгороджуємось. Навіть коли помре добра людина і то, треба той клаптик земельки — метр на два — обгородити. Навіть з-під землі натякаємо: «Не лізь, моє!»
Сергій Файфура
