Німецький фашизм називали по імені вождя — гітлеризмом. Російський теж іноді називають путінізмом. Для фашизму і його переможної ходи точно потрібен вождь і сліпа віра народних мас у його магічну божественну всемогутність. А що потрібно демократичній країні, щоб боротися з ворогом-фашизмом? Так, їй теж потрібен лідер. Але без суспільства, яке не готове боротися за свої цінності, такий лідер — що розчахнута хвіртка на вітрі: туди-сюди, сюди-туди…
Де нам взяти таке суспільство?
Хто його нам поставить по ленд-лізу? Варіанти є. Національній свідомій еліті треба нарешті вилізти зі своїх комфортних бульбашок і не тільки припинити плазувати перед сірою аполітичною обивательською масою, а йти «в народ». Організовувати зустрічі в школах і коледжах, університетах і на виробництвах… Ніщо не замінить живе слово.
Вкотре в цьому особисто переконувався. Основна маса людей, ніби пластилін: хто голосніше крикнув — за тим і пруть! Без аргументів, без спроби поглянути за горизонт подій, але крикуни ось вони — поруч, а свідома всезнаюча еліта в телестудіях, на книжкових ярмарках. А хто дивиться те ТБ, хто читає (і читає взагалі?) ті книжки?
По дорозі зупинився в гарному великому селі Меденичі, що під Дрогобичем. Купка юнаків біля кафе щось своє обговорювали. Побачили мене, попросили закурити, розговорилися. Хвилин 40 чи годину говорили. Студенти місцевого коледжу. Чого тільки не запитували. Терпляче, як дітям на пальцях розтлумачував: чому на нас напали росіяни, чому Захід такий, а не інший, чому батальйон з депутатських дітей перемоги не принесе, чому батько-олігарх не може нести відповідальність за 30-річного сина, що уникає служби в ЗСУ, яким медом помазана Польща чи виробництва в Іспанії…
Був серед юнаків старший чоловік, і коли хлопчаки всупереч мені стали розказувати про свою мрію — чкурнути в Європу, він підняв сорочку і показав грубезний шрам: «Ось чим закінчилася моя поїздка на роботу на хімзавод в Італію — здохло там моє серце, у Львові втулили нове, може ще поживу…»
Треба було їхати на зустріч, хлопчаки не відпускали. Пообіцяв якось до них заїхати в коледж, щоб продовжити розмову…
Віктор Лешик
