Несподівано для себе зробив цікаву паралель на свою користь. Був такий пісатєль в СССР: Олександр Фадеєв. За наказом Сталіна переписав роман «Молода гвардія», в якому вивів зрадником українського підпільника. Бухав… Застрелився… Крім «Молодої гвардії» написав іще щось, «Разгром», наприклад.
Але чи читають зараз русские того Фадеєва? При тому, що він нічим від Прилепіна особливо не відрізняється? Я не знаю, чи читають. Але і не пригадаю перевидань «Молодої гвардії» чи «Разгрома».
Є таке поняття — застаріла книжка. Ніби ж чиясь класика — а отак взять і почитать, як, скажімо, старого бухаря Гема чи старика Ремарка, так ні.
З Олесем Гончаром та його спадщиною в сучасній Україні — така саме історія, як з тим Фадєєвим. За життя був сірим, прісним, писав таку саму пафосну херь, як Фадеєв, Шолохов чи почвенник Распутін. І це читали, реально. Ну, ті, для кого Дюма чи Жуль Верн — не література.
Сталася абсолютно дивна, незрозуміла придибенція з соцреалістичним «Собором», яка і є аналог «Молодої гвардії». В смислі, програмна унилая херня. Як гімн Михалкова: га*но, а слухаєш стоячи.
І ось тепер Гончар теоретично повторює долю Фадеєва як автор радянських книжок. Не бухав і не застрелився, ясно. Проте читати Гончара сьогодні так само нецікаво, як Фадеєва. Не знаю людини, яка нині купить такі книжки за гроші. І не бачив попиту в бібліотеках. Причому для дослідників все це має бути у вільному доступі.
Досліджуйте цю сірість. Дискутуйте в соцмережах про оспівування “соборів наших душ”. Але навіть класика 1920-тих має значно більший попит. Навіть подонок Винниченко…
Андрій Кокотюха
