Був я у вересні 2001 року в Одесі. Два тижні медитацій на порожніх пляжах Затоки, проживання на відомчому дебаркадері, романтичні розмови із дівчиною з Кишинева в піцерії «Марко», загалом, усе це змусило мене згадати, що Одеса поруч.
І цим потрібно скористатись.
Отже, сів я в електричку, зробив ковток «Ізабелли» і за годину з чимось вже був у(на) діаманті біля моря.
Взагалі-то, мені потрібно було до Києва, але все ж краще їхати потягом з Одеси, ніж автобусом із Затоки. Думав я. І от стрибаю я зі сходинок вагону на перон, посміхаюсь дурником на всі зуби і щасливий іду до будівлі вокзалу.
От вона, Одеса, думаю я. Ніколи тут не був і от знову. Хвилювання, азарт, всі діла. Планів купа. На Дерибасівську, в Аркадію, п’ятим трамвайчиком покататись, пиво «Чорноморочка». Загалом, з настроєм приїхав.
Заходжу у середину і силкуюсь знайти розклад поїздів. Стою такий, усміхнений, бігаю очима по інформаційній стрічці, що зеленими буковками утікає кудись, і ніяк не можу розібратись. І в певний момент катарсису розгубленості до мене підходить якась молода людина, схожа на кавеенщіка Філімонова і щиро питає: «Куди їхати?».
Ну, як, думаю я!?
Як вони можуть бути схожими на одеситів настільки, що ти віриш йому одразу? Сонце, море, Філімонов. Ну, тобто усі твої стереотипи, уявлення підтверджуються. Ти саме тут. В Одесі!
«До Києва», — кажу я дещо відсторонено, ніби все під контролем. Мені ще по Одесі погуляти і десь на вечір в потяг сісти. Тож, куди тут поспішати. Думав я.
«Нууу…», — почав він свій веселий та кмітливий конкурс капітанів: «На Київ квитків нема… Хіба на завтра…». Як це нема, подумав я. Як це в Київ з Одеси уїхати не можна? Жарти! Він точно кавєєнщік і жартує. Ми ж в Одесі!
Загалом, я пропускаю слова Філімонова повз вуха, згинаю мартином брови і йду до кас. «До Києва будь ласка. На вечір…» І тут касир, з тої самої команди КВК що і Філімонов, каже той самий жарт: «На Київ квитків нема… Хіба на завтра…».
Ах ти ж мать Одеса, думаю, жартуєш як дихаєш. «Тоді на найближчий потяг, будь ласка». Вже потім, років через 5-7, коли я знову приїхав до Одеси, пляжі Аркадії саме такими і здалися. Вузькими, у формі дужки. Як брови касирки.
Загалом, вона насупила брови-берегові смужки і чітко мені пояснила: «Ви что рускім язиком нє понімаєте?! На Києв нет білєтов!» Це був нокдаун. Я на той час був молодим інженером із фігою у кишені, тож не було і мови, щоб я залишився в Одесі на ніч. Ні. Мені неодмінно потрібно до Києва.
«Я ж казав», — Філімонов підтримував мене під руку і ми кудись йшли. Крок, ще крок. Суддя на рингу відраховував свої безжалісні цифри:«Ну, так їхати будемо, чи як?» — спитав він, наче ставив діагноз: « Є варіанти…».
Наступні хвилини я пригадую із важкістю на серці. Звісно, пісня «про є варіанти» мені сподобалась. В ній йшлося про те, що «за п’ятірочку» Філімонов домовиться з ким треба і вже за годину я сяду на єдиний потяг, який прямує до Києва. Не пісня, а хіт сезону. Звісно, я не побачу Дерибасівську, не залізу босими ногами в гальку Аркадії, не провітрюсь оспіваним п’ятим трамвайчиком, зрештою не скуштую пива «Чорноморочка». Але я повернусь додому!
Сьогодні!
Ще у пісні йшлося про паспорт і гроші. Про мій паспорт і мої гроші. Прямо у приспіві співалось. Я мав їх віддати Філімонову. Для оформлення квитків. І я звісно співав. Витягував кожну ноту. І вже коли я віддав паспорт і гроші, а Філімонов зник у йодованому повітрі вокзалу, пісня раптово скінчилась.
Холодний піт зволожив долоні, а жах, — очі. Що я наробив!? Куди бігти? Де шукати допомоги? Тепер я один в чужому місті, без документів і грошей, ошуканий дурник!
Це був стовідсотковий нокаут.
Я ніби плив морем, гріб надувними руками, а вітер відкидав мене назад до берега, ніби загублений матрац.
«Ось квитки», — несподівано процідив крізь зуби Філімонов шпигунським голосом, з’явившись нізвідки: « З вас — «п’ятірочка». Одеса знову поверталась на перон. Я вже не літав десь навколо планет «Який ж ти лох» та «З дурнями так завжди трапляється», я просто впав на граніт підлоги і відкрив очі. «Що? Квитки? П’ятірочка? Ага, зараз…», — я засунув долоню у кишеню шортів і виудив звідти останню зім’яту купюру номіналом у п’ять гривень: «Ось, п’ятірочка, дякую!»
Філімонов не зрозумів жарту і це було очевидно. Я не жартував. Чого б це я? Які тут жарти. Я був щирим, як усі кияни на одеському вокзалі. «Доларів», – сказав він дещо ображено: «П’ять доларів, а не гривень…».
Тепер ображеним відчував себе я. Я ж чітко пам’ятав, як він казав – «за п’ятірочку». Про долари мова не йшла. Та й звідки в мене такі гроші? «Ви не казали про долари», — я був чесним, ба навіть більше, — я був прозорим як вода у пивних барах Затоки, — «У мене більше немає…».
Філімонов переніс це важко.
Він з розпачу махнув крилами і альбатрос стрімко зірвався у блакитне одеське небо, викрикуючи та вихаркуючи солоний біль та солоне розчарування. Якісь дивні слова: «Ну що за люди», «П’ять гривень» та «Я б ніколи…», — ще довго бігали інформаційною стрічкою, уводячи в ступор чергових гостей міста.
Я ж тримав у руках квиток і вперше за останню годину відчув себе не молодим інженером, а Інженером Першої Категорії. Потім дістав із наплічника почату пластикову пляшку розливної «Ізабелли» і зробив довгий омріяний ковток. Як же я скучив за тобою, Києве мій.
До чого це я?
А, згадав, — літо, вибори, наївність.
Юрій Строкань
