Вони скрізь. Вони просто всюди. Чужі.
Повен Львів гучно розмовляючих, гучно регочучих, гучно матюкливих росіян і зросійщенців. Тих, що кривляться від наших дитячих колядок у трамваях і тичуть пальцями в нацгвардійців: «Вот, такіє убівалі житєлєй данбаса».
Причому переважна їхня більшість не з-за парєбріка, а таки наші українські громадяни, з нашими паспортами й зі знанням, хай навіть недосконалим, нашої спільної державної мови.
І чом же ніхто з них не радіє приїзду у Львів як чудовій нагоді попрактикувати в сприятливому середовищі свою розмовну українську?
Ба ні!
Вони тішаться, аж захлинаються, з того, що безперешкодно тут можуть цвіркати в вічі львів’янам окупантським язиком.
«Ти смарі, аказиваєцца, так можно! В самом Львовє! Я! Разгаваріваю! На русскам! І мнє за ета нічаво нє дєлают! Нє бьют! Нє угражают! Прєкрасно панімают! Ухти… Даже самі пєрєходят!!! Ану я єщьо громчє! І єщьо! А с матючьком? Што, і так можно??»
І втішено вертаються в свої Харкови й Одеси з міцним переконанням «ну, і зачєм мнє в етайсранє укрАінская мова, єслі даже ва Львовє…»
Що ж ви робите, львів’яни?!
Навіть ті, чиї діди загинули в УПА чи в засланні. Навіть ті, хто недавно поховав сина чи брата, полеглого на Сході на російсько-українській війні.
Іноді складається враження, що на все місто одна тільки я кажу «Не розумію» й роблю зауваження за матюччя й крики.
Львів відкритий для світу…
От тільки для якого?!
Світлана Чуб
