Якось давно одного травневого вечора ми вертатись зі Славком роверами з Ходачкова. Мали собі таку розвагу після роботи губитись в полях поміж кукурудзів і пшениць, попри біатлонну трасу, повз соняхи по зелених соковитих травах, ще не випалених теплим і приємним сонцем. А вертались вже як споночіє, трасою, щоб швидше.
Подорож ровером в поля дуже екстравертована — ти крутиш головою частіше, ніж педалями, розглядаєш краєвиди і пробуджені культурними рослинами поля, спиняєшся нарвати бузку і фліртуєш з природою, намагаючись їй сподобатись. Бо шо дурно пер так далеко. А вертатись назад завжди в себе, як медитація. Задача повернення — зосередитись на педалюванні, прямувати лише у напрямку дому, як єдиній цілі у житті. Тримати перед очима переднє колесо і образ дому.
І от теплий травневий вечір, сонце сідає десь у фарватері за нашими згорбленими спинами, освітлюючи обтягнуті велосипедками дупи. А ми крутимо додому. Голови у шоломах опущені майже до керма, щоб не опиратись не лише дорозі, а й навіть потокам повітря.
І тільки вгодовані травневі хрущі гепають хітиновими смокінгами в шоломи, їдучи, себто летючи нам по зустрічній і порушуючи всі мислимі правила дорожнього руху. Але шо їм, хрущам, до наших правил. Бамкають по пінопласту, створюючи мікро-дтп з нашими головами. Рикошетять шо ті більярдні кулі, гучно відбиваючись від шоломів. Може, вони навіть пробували пробудити нас від летаргічного педалювання, морзянкою передавали якийсь меседж. Але ми не рахували, не вслухались і не розшифровували. Просто крутили і приймали радіо хрущів на свої шоломи.
Я пам’ятаю запах бузку, який віз в наплічнику і звук гепаючих у шолом травневих хрущів як ідилічний відбиток життя, яке колись мав. Як висохлий листок гербарію, котрий заклав колись між сторінками книжки своєї пам’яті і він щойно випав несподівано, коли я її гортав.
Володимир Гевко
