В інформаційному агентстві «Укрінформ» переглянула історично-документальну фотовиставку «Біль нащадків»… То є справді біль – знайомитись із біографією Магди Хоманн – німкені, яка через зречення сім’ї після Першої світової війни залишила Німеччину разом зі своїм чоловіком-українцем, колишнім військовополоненим.
Правдива і вражаюча історія мовою чорно-білих та кольорових фото розповідає про неймовірні страждання пані Магди. Ставши чужою на Батьківщині, в Німеччині, вона так і не стала «своєю» в Україні, а зазнала тут ще більших страждань та випробувань – втратила чоловіка, пережила Голодомор, спізнала на собі що є розкуркулення, колективізація, а потім і сталінські репресії.
Ще страшнішим випробуванням була Друга світова війна – війна, у якій її власні сини боролися проти своїх братів-німців. Як було все те пережити пані Магді, яка палко любила ці обидві, дорогі для неї країни?!
Ось про це і експозиція.
Беруть за душу листи Магди Хоманн її братові Густаву, який, на противагу іншим членам сім’ї, не зрікся сестри, допомагав їй, як міг, і навіть розшукав її під час війни і намагався забрати назад, до Німеччини. Але вона відмовилась. Відмовилась, щоб 1944 року її заарештували за національною приналежністю, з тавром «ворог народу». До 1947 року вона ще надсилала з ув’язнення короткі повідомлення про себе, а потім зникла назавжди. Де зникла — невідомо й досі.
Виставка була організована Центром німецької культури «Відерштраль» спільно з Громадською організацією «Лейпцизький дім». Проєкт проводився з ініціативи Ради німців 
України за фінансової підтримки Федерального міністерства внутрішніх справ, будівництва і комплексного територіального розвитку Німеччини через Благодійний Фонд «Товариство Розвитку».
Відкриваючи цю фотовиставку, Генеральний директор Укрінформу Олександр Харченко зазначив: «Це історія про те, які потужні вороги у людської пам’яті – тоталітарні режими, війни, людська ненависть, цинізм, кар’єризм та решта. Водночас, це історія про те, як можна протистояти цим ворогам і берегти історичну пам’ять». Він наголосив, що все починалося з однієї ниточки, брата Магди, який пішов усепереч волі родини і підтримував свою сестру, потім його справу продовжив племінник. Тобто конкретні люди можуть зробити дуже багато, щоб зберегти цю пам’ять, саме тому історія Магди Хоманн досі живе і сьогодні об’єднує українців і німців.
Людмила Коваленко-Шнайдер, член Президії Ради німців України, керівниця Центру німецької культури «Відерштраль» наголосила, що метою їхнього проєкту було створення історично-документальної фотовиставки, котра є відродженням історичної пам’яті українсько-німецької сім’ї. Вона висловила свою повагу Сергієві Сай-Боднару, який через трагічну долю власної прабабусі-німкені, що опинилася в Україні, показав долю решти українських жінок, українських селян, які пройшли через колективізацію, Голодомор, Другу світову війну, репресії, депортації. Їх організація була одержима реалізацією цього проєкту, щоб засвідчити історію про справжнє життя в тяжкі роки.
Людмила Коваленко-Шнайдер додала: «Нині залишаються невідомими долі десятків тисяч репресованих, родичі яких і досі чекають на їхню реабілітацію. Для нас, етнічних німців, дуже важливо проводити пошуково-освітню роботу. Не повинно бути зниклих безвісті з 
тавром «ворог народу». Потрібно відновити достовірні історичні факти, допомогти родинам у пошуках рідних і близьких. Найяскравіший приклад – родина Магди Хоманн».
Сам Сергій Сай-Боднар, керівник пресцентру «Укрінформ», правнук Магди Хоманн, який впродовж багатьох років займався дослідженням долі німкені-прабабусі та їхнього родоводу (і навіть написав разом із Петером Хоманном книгу «Любов і муки Магди Хоманн»), із сумом зауважив, що українці не знають по-справжньому своєї історії та родоводу: «Часто нарікаємо на те, що ми чомусь не такі, як німці, італійці чи поляки. Ми справді не такі, бо нас спеціально навчили не берегти свою історію. Бо той, хто не знає історії свого роду, походження своєї сім’ї, той не може бути справжнім патріотом. Я добрався у своїх дослідженнях до архівних даних тільки 1863 року. А Петер Хоманн у Німеччині добрався до своїх архівних даних 1563 року. І можете собі уявити – яка суттєва різниця, на 12 поколінь Петер глибше дослідив свій родовід, ніж я. І коли я вперше приїхав до нього, я був страшенно вражений тим, що в нього півхати – це архів родини, все аккуратно в теках і файликах. А спитайте в нас: як звати твою прабабусю..?»
Ольга Новіцька,
студентка Інституту журналістики
Київського університету імені Бориса Грінченка
