Сучасний фаст-фудний світ інформації дуже часто пролітає транзитом попри одвічно важливі та мотивуючі речі. Ця історія про незвичну людину – якраз намагання зупинитися, придивитися, розгледіти…
У нього воля, мов у Козака Мамая, хоча поставою він і не той знаменитий усеможний герой народних переказів. Художник Федір Романов – на перший погляд звичайний чоловік. Має дружину, доньку, а ще великий талант. Але є одне «але». У нього недорозвинені кінцівки. Є таке захворювання. А тому він малює… ротом.
2004-року у Федора діагностували лейкемію…
І саме відтоді, збагнувши невідворотне, але оголосивши йому рішучі «війну», він почав малювати. Каже, так вдається відволікатися…
Федір з Донбасу. Переселенець. Через війну втратив там рідний дім.
Здавалося б, доля робить все, щоб зігнути його, зламати. Але під таким надтагарем юдолі, він стає затятішим, вогник в його очах не ярить панічним одчаєм, а зоріє світлом надії.
Він малює і живе, не зважаючи ні на що!
І – о, диво! – йому вже майже вдалося здолати страшну хворобу. Вона перед ним нітиться і відступає!
За кілька років вимушеного гостювання Романов зумів звити нове родове гніздо – відбудував дім у Носівському районі на Чернігівщині.
Федір – інтроверт, розкривається лише у творчості. Хоча, мені здалося, до своїх робіт налаштований аж надто самокритично. Вважає, що активна похвальба – медвежа послуга, завуальована форма співчуття.
Питаю, що є його музою?
– Сім’я, мабуть, – чую у відповідь.
– Чи знайшов як художник свій стиль?
– Мені поки що нема чим пишатися, а про власний стиль узагалі годі говорити. До цього ще треба доростати.
– У тебе є улюблений художник?
– Напевно, ні. Подобається Вінсент ван Гог: його притлумлені фарби, особливо нічні пейзажі… Але улюблений – це той, від картин якого німієш. Я такого художника ще шукаю, попри те, що мені це дається непросто. Але знаю: він точно є, і картини його я колись побачу.
Тимофій Зезюлькін, «ГРІНЧЕНКО-інформ»
