По нас знову русня запустила ракети. Автоматично несу в коридор ноутбук та рюкзак з документами і розумію, що не поклала до нього фотографії. Саме ті, що зібрала по друзях після того, як рашисти розбомбили мою харківську квартиру. І раптом ловлю себе на думці, що ті світлини тепер абсолютно зайві у моєму житті, бо на них ніби не я.
Тієї мене більше немає.
Теперішня я можу спокійно сидіти біля вхідних дверей зйомного житла і як молитву повторювати мантру, яку озвучила на ютубі професорка із США пані Софія. Вона звучить так: “Ангел мій, спаситель мій, будь завжди і скрізь зі мною”. Прочитаю і заходжу на нове коло. І, знаєте, допомагає.
Я уявляю як мій Янгол-Охоронець накриває своїми крильми моїх дітей і родичів, потім моє теперішнє місто, потім всю країну. І стає так спокійно на душі, ніби зараз роблю найважливішу справу свого життя. Отій, “довоєнній”, мені ніколи б не спало таке на думку.
І ось саме тому я не хочу бачити себе на старих фотографіях. Мабуть, таки правду кажуть провидці – хто виживе у цій війні, той справді врятується.
Лариса Салімонович
