Суспільство

Мені пощастило — я українка!

Майже дві доби в нашому ЖК в Києві не було світла, води, опалення, Інтернету і мобільного зв’язку. Оскільки немає газу, а тільки електро плити, то й готувати ми не могли. ЖК в нас дуже «молодий», мені здається 80% сімей з маленькими дітьми. І відповідно з маленькими тваринками. У дітей не було ані уроків, ані тренувань, ані гуртків. Я піднялась на 13 поверх вже стільки разів, шо дупа моя як горіх, але, мабуть, кокосовий.

І знаєте шо?
Ми адаптувалися! Дітки читають і роблять уроки з фонариками. Замість освітлення в залі — гірлянда на батарейках. Свічки, суха їжа, яка не псується, запаси води. Магазини і кав’ярні працювали на генераторах і кормили людей. Ніхто не закрився!

Люди гуртувалися і їздили в бювет набирати воду. Ввечері діти бавилися на майданчику, грали в сніжки. А вночі, попри льодяний дощ, комунальники виправляли і ремонтували все, що накоїли ті с***ки.

А на другий день блекауту люди так ломилися на роботу, шо зламали двері метро на Видубичах. Ніякої паніки, всі роблять, що мусять робити і навіть більше.

Як воно жити декілька таких днів у 18 сторіччі? Складно, звісно. Кажуть, що ті дебіли, шо нас обстрілюють, вважають, що таким чином ми будемо згодні домовлятися. А в мене тільки одна думка була всі ці дні: господі, аби не почали домовлятися! Ми були цілковито відрізані від новин і не знали що коїться, але, Боже, тільки не йдіть на поступки!

Відсутність світла, води, опалення, все можна пережити. Аби тільки без вас, недоробки. Без вас всіх — гарних і поганих, тих, хто випускає ракети і віддає наказ їх застосовувати, хто «за мир і щоб не було війни», хто тихо сидить мовчки і поза політикою. Хто в москві або якійсь ще срані сидить в кафе в той час як мами в українських містах не можуть помити дітей і накормити. В той час, як в реанімації зникає світло, ви падли плануєте новорічну відпустку.

Вода, опалення, світло, їжа і їх відсутність — проблема, яку можна вирішити. Ви — прокляття, моральне збочення. В моєї бабушки були дуже влучні вирази, вона казала в деяких випадках: «гиджуся»! Так от, я гиджуся навіть з вами по сусідству жити. Сама думка, що за декілька сот кілометрів є кордон з орками, мене гидить. Я гиджуся вимовляти слово «росія» і моя дитина гидиться і онуки також будуть. Я гиджуся, що колись в дитинстві, коли ви приїжджали з єбенів до нас на Запоріжжя купатися в морі і жерти нормальну їжу як не в себе, я заходила з вами в одне море. Я гиджуся навіть заради приколу дивитися вашу тупу пропаганду. Я гиджуся навіть ржати з вас, бо ви убогі!

Я ходжу по Києву — святому місту — і навіть гиджуся уявити, як ми були на крок від того, шоб ви своїми гидотними ногами торкалися брущатки на Подолі! Короче, сіль вам в очі, камінь на груди! І тьфу три рази в обличчя на захід сонця!

Слава Україні!
Київ тримається і буде триматися! Слава ЗСУ, людям України, і енергетикам, комунальникам, ДСНС, лікарям і поліцейським!

І тут в мене сльози.
Мені пощастило — я народилася в Україні. Я — Українка!

Валентини Пасічник

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.