Культура

Чому не люблять Забужко? (Записки провінційного читача)

Я здогадуюсь чому літературна тусовка так не любить Оксану Забужко — вона геть не така, як основна маса. Звісно, когось шокував її по молодості епатажний «прикид» – у ботфортах, з цигаркою в зубах. А когось її неприховане позиціонування нею чоловіка коло неї — «мій бойфренд». Та, думаю, найбільше шокує літтусовку її НЕТАКІСТЬ в літературі.

Щоправда, зразу скажу, що її художніх творів я не читав — колись спокусився на епатажний заголовок «Польових досліджень українського сексу», прочитав 10 сторінок, переконався, що там замість сексу — філософствування та переписування з парканів у текст матюків (помітили, що відколи з’явився інтернет — на парках матюків не пишуть?!), і не подужав. Відповідно, й наступні її тексти читати не хотілося.

Повернула до читання її текстів публіцистична стаття про Булгакова «Цей проклятий «квартирный вопрос». Просто блискуче дала по мармизах кацапствуючих кієвлян-маломалоросіян. А щойно прочитав її том публіцистики «І знов я влізаю в танк…». Це вибрані статті 2012- 2016 років. Хоча дещо вже пережоване суспільною свідомістю, але багато чого і нового для мене.

Перш за все милувався її хірургічною точністю у розтинанні гебешних вкидів, які ми вже пережили під час двох революцій, але то переказувати довго — читайте самі. Та ось цікаво як вона нещадимо оцінює не тільки нашу, але й французьку культурну еліту.

«Пікассо гостив у себе в майстерні мистецтволюбних офіцерів вермахту, Сартр запивав із ними на фуршетах прем’єри своїх п’єс. Співаків, що виступали перед окупантами, ніхто не бойкотував, повним ходом ішов «культурний обмін», причім до Берліна їздили офіційними делегаціями літератори аж ніяк не калібру тої луганської поетеси, що вславилась віршованою реляцією Моторолі, а цілком респектабельні панове… Простіше кажучи, культурна Франція обміняла честь на комфорт («Марсельєзу» – на «вино і сир») – а по рахунку змусила потім заплатити бідолашних безіменних дівчат, що гуляли з німцями (сюжет із 20-ма тисячами французьких «покриток» 1944- 45-го є воістину шевченківський – але те, як їх тоді всією цивілізованою Францією публічно «остригали», здається, жодного національного поета на свою «Катерину» не сподвигло; мовчки проковтнули й заїли сиром)».

Вона безстрашно стверджує, що подібні поведінкові моделі французьких еліт «за три покоління увійшли в плоть і кров» еліт нинішніх. Чи не так, мсьє Макрон?

«…Весь свій хист з істинно французькою грацією обернули на те, щоб і у власних очах, і в софітах історії замаскувати власну ницість і виглядати красиво». Цікаво, що Забужко дозволяє собі замахнутися і на ікону української літератури — Ліну Костенко. Таємничу ікону…

«…Пам’ятаєте, той гебешний куратор, що три роки тому хвалився в пресі, як він Ліну Костенко у 1975-у за чаєм «умовив помиритися» з Щербицьким і Ко, і після того її почали друкувати 100-тисячними тиражами. Така угода з КГБ могла вимагати «всього тільки» мовчання — але за мовчання теж треба платити талантом… Сорок років Ліна Костенко мовчить, і мовчить, і мовчить. І виявляється, всі її найкращі твори, ті, за якими її вже два покоління вивчають у школі, були написані ще тоді, в 1970-х. І це справжня трагедія».

Тепер трохи зрозуміло — чому не люблять Оксану Забужко…

Василь Чепурний

P.S.
Художня проза Забужко нечитабельна. Матюки тут ні до чого. Але публіцистика і есеїстика – гарні. Але її проза — невисокої художньої якості. Градус «понтовості» високий. Коротка проза і загалом коротка форма в неї виходить краще, бо вона поет. Напиши вірш на 880 сторінок, назви його прозою – і буде «Музей покинутих секретів!». Щодо КГБ… А Забужко просто так із батьками «евакуювалася» на початку 1970-тих з Луцька до Києва, де було українцям із відповідною позицією небезпечніше? Ну, і в Компартії вона була. Нарешті, обізвала Костенко у своїй книзі гергепистим бабиськом. Та відповіла у своїй книзі: назвала Забужко яловою молодицею. До слова, вірші (!) Костенко продаються в рази краще, ніж проза Забужко. Хоча поезія – ну, зовсім не чтиво, там інше.

Андрій Кокотюха

Кокотюсі ковбаси не треба — дай десь написати, що якийсь талановитий і відоміший за нього письменник нечитабельний. При цьому ніяких аргументів — тільки аби поскандалити задля лайків і піднятись над самим собою, дивлячись в дзеркало.

Микола Владзімірський

Забужко в есеїстиці є мисляча і такою, яка дає фори багатьом літератам. А проза – то інше. В літературі, як і в житті, не все так однозначно. Її Казка про калинову сопілку, її Музей покинутих секретів (є сторінки блискучі і з фактографічного боку бездоганні), зрештою, її “Польові дослідження…”, де виписаний ментальний портрет українця, – се речі історично неминучі і знакові. Тому питання «читати-нечитати» прозу Забужко, це питання не так естетичне, як світоглядне. А людина вона є мисляча і логічна в діагностуванні болячок суспільства.

Євген Баран

Єсеїстика Забужко мене, пересічну людину, дуже вразила. Про Шевєльова, наприклад, про медведчука, адвоката Стуса, дізналась у неї. Тому, коли розбили меморіальну дошку Шевельова у Харкові, знала, чиїх рук справа. “Музей покинутих секретів” проковтнула – вразив, а “Польові дослідження…” ледве домучила, хоч Забужко на нього часто посилається. Треба бути підготовленим, щоб читати Забужко. При всій її епатажності глибина знань і мислення – вражають.

Людмила Кайрод

За останні 3 роки прочитав Забужчині і Музей, і Танк, і Планету. Задоволений, але, але, але… Кілька днів тому в бібліотеці поцікавився: кого читають? Книжок Забужко не бере ніхто. “… І що, ніхто, на жаль, Забужко не читає?” Ні! Не читають і Капранових, і Вятровича… Сумно.

Микола Заворотний

Ви не знайдете даних, скільки французів загинуло за Рейх в лавах армії Віші. Франція їх засекретила. Здогадуюсь, що більше, ніж за антинімецький блок. Франція була вірним союзником рейху, а зараз петляє. Французи доволі героїчно допомагали Ромелю у північній Африці. Їх там трохи покусали британці, до сих пір взаємні образи…

Микола Яременко

Століття назад французька нація зробила ставку на свою культуру, вважаючи її мало не світовою першоосновою на зразок давньогрецької, але не врахувала, що культура є похідним продуктом від духу нації – від епохи двох революцій, які змінили парадигму розвитку західного світу. Франція, пожалівши себе і здавшись в ім’я збереження своєї культури, тепер змаліла духом і їй це не минеться – не вразить вона вже світ. І статус культурної столиці світу Париж з часом втратить, бо французький дух змалів.

Володимир Ворона

Хто б життя Стефанівні отак розібрав на запчастини з точністю автомеханіка? Навіщо цю маячню писати….

Лора Підгірна

Та шо там розбирать! Була в Компартії. Невідомо як ще під час пізнього СССР потрапила в Америку на спеціальне запрошення. І нєту счастья в лічной жизні…

Андрій Кокотюха

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.