Суспільство

Мій китайський син

Цю історію можна було б не розповідати, якби я і сам не став її учасником, і якби вона так глибоко мене не вразила. Інколи кінці однієї хустини вив’язуються в дивовижні вузли людських доль. Ця історія розпочалась в Китаї. Ще 2013 року мій син Роман, отримав у тій далекій країні контракт на роботу.

Через певний період, сумуючи і нудьгуючи за сином, ми знайшли фінансову можливість відправити на довгоочікувану зустріч з ним мою дружину, пані Файфуру. А найголовніше — хотілося вперше побачити народжену в тій чужині нашу первістку, чудо-внученьку Марійку.

І вже там трапляється неочікуване.
У пані Файфури загострюється багато питань зі здоров’ям, і її терміново шпиталізують в один із шпиталів мегаполісу Шенчжень. Син в цей час перебуває у відрядженні в іншому місті. Невістка вдома, з малятком на руках…

Золота моя дружина, із серйозним нездужанням, в чужій країні, у вечірньому шпиталі, без знання мови і тотальної невизначенності, вона на межі психологічного стресу. Знаю, що на її красивому обличчі і в її неймовірно виразних очах, читалась уся безкінечна гамма тяжких переживань.

І раптом, тихенько шаркаючи по підлозі своїми китайськими капцями, підходить до неї літнього віку китаянка, сусідка по палаті. Стара тихо вдивляється в очі моєї пані Файфури, що сидить на краю ліжка. А потім підходить зовсім близько, без жодного слова, легенько торкається її голови і ніжно-ніжно гладитить. Щедрі сльози, нестримними потоками лились у них обох. Вони розуміли, про що плакали. Старенька китайська жінка ніжно прихилила до своїх грудей мою дружину і як малу дитину тихо вгамовувала і рятувала своєю любов’ю від страждань.

***
Через багато років, а саме вчора увечері, я побачив у порожньому коридорі лікарні, де зараз лікуюся, юного китайця, доставленого сюди нещодавно «швидкою». Він скромно сидів на стільчику. Наблизившись ближче, я побачив ще зовсім юне обличчя, перелякані очі, в яких роїлось безліч страхітливих для нього речей — чужа країна, лікарня, COVID, незнання мови…

І тут в мені в самому, в якихось незбагненних глибинах серця, відкриваються шлюзи любові. Я розумію, що це чиясь люба дитина, людська дитина. Мовчки підходжу до юнака якнайближче, він пригнічений, його характерні китайські очі розширюються від здивування. І я, притуливши його до своїх грудей, починаю тихо гладити його голову.

Ми не жінки. Але плакали щедро. Вдвох. Ми знали, про що плакали. Вже трохи вгамувавшись, я усміхнувшись йому, легенько торкнувся його худих пліч і сказав на прощання: «Сину, все буде добре… Все буде добре, сину…»

Ось як вив’язуються кінці однієї хустки дивовижними вузликами людських доль.

Сергій Файфура

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.