Пішов у супермаркет за цигарками. Вулиця Павлівська, поряд відомий маркет «Дари моря». Щохвилини проходять сотні людей. Раптом бачу, під деревом лежить людина і просить прохожих дати йому поїсти. Людина схожа на безхатька. В руках пляшка горілки.
Зупиняюся.
— Допомога потрібна? Може викликати швидку?
— Ні, дай сигарету і пару гривень. Хочу їсти. Пʼю третій день.
— Що ти тут робиш, друже? Хто ти?
Чоловік витягує паспорт, військовий квиток, УБД.
— Я пʼю! Приїхав у госпіталь, але так і не дійшов. Третя контузія, важка. Я сапер. Поки в резерві…
Викликаю поліцію і швидку.
— Друже, давай в лікарню, прокапають тебе, нагодують, приведуть до ладу. Потім поїдеш у 
госпіталь.
— Не хочу! Я хочу їсти і сигарету. Більше не можу жити…
— Довго тут лежиш?
— Зранку, години дві…
Ми розмовляли хвилин пʼятнадцять. Розповів про те, де воював, в якій бригаді, про поранення і контузії, про полеглих побратимів… Родина розпалася, залишився один, без даху над головою. Нікому не потрібний…
А люди проходили повз нас і навіть не звертали увагу. Сотні людей. Приїхали поліцейські, перевірили чоловіка по своїх базах. Все підтвердилося. Два роки на війні. Сапер, старший лейтенант. Приїхав на лікування. Поранення, контузії, ПТСР, психологічні розлади. Три дні, як має бути в госпіталі…
Я збігав у магазин, купив йому сигарети й поїсти.
Підʼїхала швидка. Подивилися, що травм немає, і зібралися їхати.
— Стоп, — кажу, — відвезіть воїна в лікарню! Він же контужений! Помре тут. Прокапайте!
Якось домовились.
От сиджу і по-новому прокручую цей «фільм». І найбільше, що «вкурвлює» — повна байдужість людей. Всім все до лампади. Повз нього пройшли тисячі людей! Жоден не зупинився, не запитав, що трапилося, не викликав швидку. Безхатько? Та нехай здихає…
Поїду сьогодні в лікарню. Заберу сапера і завезу в госпіталь. Крім мене він нікого вже не цікавить…
Андрій Боєчко
