Жили в нашому під’їзді дві сім’ї — Карпенки і Осипенки.
Весь час сварилися. «Та коли твій дід в лісі ховався, мій в танку Берлін брав», — кричав Карпенко. «Та да, воював, у танку горів, чули, чули, — відбивав Осипенко. — А мій дід у Ковпака зв’язковим був! Сім разів лінію фронту переходив!»
— Переповзав!
— Сам спробуй, балабол, це тобі не за бронею ховатися!
Час від часу чоловіки ледь не билися. Та й жінки від них не відставали.
— Шо ти за хазяйка, хто так яйця красить!?
— Сама ти безрука. В самої всі крашанки порепані, а ще повчає!
Одним словом родина кусали одна одну при першій можливості.
— Шо там твій, знову вікно в школі висандалив?
— А ти звідкиля знаєш? Тож то твоя мала стуканула?
Їхні діти вчилися разом з першого класу. І навідміну від батьків дружили. Звісно, ця дружба аж ніяк не викликала у старших захоплення.
— Юлька, ти де була?
— Гуляла на стадіоні.
— Знов з тим дурним Ромкою?
— Він не дурний!
— Та всі вони, Карпенки, «дуже» розумні.
А в цей час у квартирі навпроти батько вичитував Романа.
— Нашо ти з тою Юлькою водишся, тобі шо, дівчат інших нема?
— А шо тобі Юлька?
— Ти ж знаєш, я не люблю тих Осипенків.
— І шо?
— Дивися, шоб у пелені нам не принесла!
Звісно, з такими розкладами, рано чи пізно щось мало статися. І одного дня Ромка з Юлькою зникли.
— Це точно твій Роман її вплутав у шось, — верещала Осипенчиха на старшого Карпенка.
— Та твоя Юлька сама кого хочеш вплутає! — гримів той.
— Та вспокойтеся вже, – махав руками між ними дільничний. Пишіть заяви, а то розвели тут як Монтекі з Капулетями!
— Що?
— Хто?
— Хто, шо? Шекспір! Читали чим книжка закінчилася? — чухав бриту потилицю молодий дільничний, — довели своїх Ромео і Джульєту сварками до ручки!
Жінки рюмсали, чоловіки нервово курили на сходах.
— Ви ж знайдете їх?
— Якшо десь в місті, то знайдем.
— А якшо ні?
— Треба по телевізору, шоб показали. Мо, де хто побачить. Бо вихідні попереду, в нас слідаки у відпустці.
— А де по телевізору?
— Дзвоніть в «Магнолію».
За кілька хвилин батьки один поперед одного дзвонили і подавали в розшук дітей.
— Юлька в чому вдіта була?
— Вроді в джинси і футболку, оту з люрексом, шо я на «Барабашово» купила.
— А ваш?
— Та в чорні штани і футболку.
— В нього ще родима пляма на передпліччі…
За два дні Ромку і Юльку таки вирахували. Аж на кордоні з Молдовою. Забирать поїхали чоловіки, бо в жінок була істерика. Зустрічали втікачів усім двором. Юлька з Ромкою йшли показово взявшись за руки. Батьки обох йшли позаду, опустивши очі до землі.
— Вони чого в Молдову вирішили? Бо тепло. І закордонного паспорта не треба. І фрукти свіжі. Це Ромка десь вичитав. І думали, шо там шукать не будуть. Но одна жінка біля самого кордону побачила їх по телевізору і впізнала Юлю. Ну, і подзвонила.
Вся ця історія вплинула на обидві родини, і вони перестали сваритися. Ну, майже. А до Романа після того прилипла кличка «Молдован». Він і не ображався, навпаки шуткував, шо хоч світ побачив, не те шо інші. А Юлю прозвали «Магнолією». Так їх всі й звали — Молдаван і Магнолія. І поженилися. І живуть. Батьки за онуків тепер воюють.
Руслан Горовий
