У День рідної мови пішли із сином на дитячий майданчик. Зустріли там жінку з нашого двору, що гуляла з онукою, і поки малеча гойдалася, ми спілкувались. Звісно ж, на тему мови і чим вона, власне, є для людей вдумливих.
— А ваш Назар ходіт в садік? – питає жінка.
— Ні, — кажу.
— Почєму?
— Одеські садочки поки що не спроможні забезпечити наші мовні права.
— І что, рєбьонок у вас вот прямо на укрАінском і разговаріваєт?
— Так, звичайно. І вдома, і на вулиці, і навіть там, де звучить чужа мова, він говорить українською, бо ми живемо вдома, в Україні, і не ми маємо під когось підлаштовуватись, а ті хтось – під нас.
— Нічєго сєбє!
— Так і має бути.
— Да, но ми же в Одєссє.
— І що?
— Здєсь бєз русского — нікак.
— Дурниці! Найперше, що треба усвідомити – Одеса — це Україна.
— Да, но русскоязичная.
— Тобто та, що перебуває під потужним культурним та інформаційним впливом із-за кордону…
— Нєт. Та, которая разговаріваєт на русском. Нравітся мнє укрАінскій, ілі нєт, ето уже нє так важно. Мнє нравітся, но он здєсь второстєпєнний.
— Українська мова тут дискримінована, і з цим потрібно боротися, бо там, де зникає мова – перестає бути і Україна.
— Ти хорошо «подкован»…
Ці стандартні діалоги мені вже набридли. Завжди одне і те ж: «бєз язика – нікуда». Хоча насправді – з тим «язиком» «нікуда», окрім занепаду, упослідження, аж до втрати державності. Тому тільки рідна мова — основа державності і, зрештою, самого існування України. Мова об’єднує. Навіть в переважно російськомовній Одесі бачу людей, які, власне, як і ми, відстоюють свою українську ідентичність у не надто сприятливих умовах. Ми скрізь розмовляємо українською, означуємо нашу присутність… Тут, в наших широтах, таких мало, але ми є, і нас щодень більшає.
Хочу побажати всім «білим воронам», що шанують рідну мову в Одесі, Харкові, Запоріжжі, на Донбасі — терпіння, впевненості, послідовності, а тим, хто хоче користатись українською частіше або перейти на неї сповна, однак має сумніви — більше рішучості!
Насправді в нас нема вибору — за ідентичність, за своє право бути окремою нацією, а не придатком імперії з трухлявим підмурівком, мусимо боротися — впевнено, послідовно і до самоутвердження.
Сергій Бригар, «ГРІНЧЕНКО-інформ»
