Маємо вихідний у Трускавці. Пішли з дружиною в СПА «Міротелю» трохи відпочити від переїздів та концертів. Сходив до тренажерної зали, зробив штангу і гантельки, розтяжечку.
Далі у римську баню.
Сиджу, гріюся. Я і ще пару людей. Заходить дядько з донечою років восьми. Голосно гупає дверима, голосно розмовляє російською з підкреслено московським а-а-аканням…
Кладе доню на лаву, поливає її водичкою… Доня щось верещить, але українською… Він їй підкреслено російською… «Тіхо тут мнє… Сіді оздоравлівайся!!»
Раптом, вдивляючись мені у обличчя:
— О! Ви ж Орест Лютий! Я вас упізнав… А я дивлюсь ви-не ви? То це ви?
— Ну , певною мірою так…. трошки його знаю…
Пара, що сиділа з нами в лазні, виходить.
Дядько озираючись і стишуючи тон:
— Ви не думайте… Я з наших, тутешніх… Ми із Ужгорода приїхали… Але ж тут в отелє довкруж руссковорящіє… Так дружина комплексує…, каже щоб я не виділявся… Вже дірку в голові продовбала, щоб я по руські говорив… Ви той-во не подумайте.., я з наших і пісні ваші слухаю… Дай Боже вам здоров’я!
— І вам того самого тільки вдвічі більше! – усміхаюся я у відповідь.
— Кажу ж, кругом одні русскоговорящіє, так вони, коли чують українську — напрягаются… Карочє, дружина каже, щоб я їх не напрягав… Так я той-во… У мене дід в УПА воював…
МОРАЛЬ:
проблема у нас із мовною стійкістю, панове!!!
Антін Мухарський
