Бо правильно фляжка має затикатися саме тако. Змалку пам’ятаю, як вижене тато горівку, то зразу перевіряє, чи вона горить. Вляє її спочатку маленькою плямкою на гладкий дубовий стіл і чіркає сірником.
Якщо спалахне — добре.
Але ще краще, коли тато запалював прямо в ложці і синє полум’я аж витанцьовувало догори. І, вже аж після тої перевірки, він, було, наляє трошки горівки в ребристий стограмовий келішок, м’ягенько потягне, посмакує, а тоді спокійно скаже: «Нічо-нічо, може бути. Бо дріжджі званчикові».
Але мама все ж додасть: «Ти, Григоре, вляй так, шоб пацьорки стояли! О, тоди буде видко, шо горівка та, шо тра, а не якесь біздерево».
А тут, нема-нема, чути попід хатою, гуп-гуп…
А-аа, се Только Смішняк вже чимчикує. Ну, в него був на то діло сильний нюх. І він, зайшовши до хати, довго не церемонився. І до мами: «Ти мені довго банделюхи не плити. Якшо має шо там бути, то най буде. Гайда!»
І мама вже знала, про що він.
Зразу наливала йому повненький стаканчик. З пацьорками. Заклекоче та горівка в Тольковій горлянці, а він поахкає, поохкає… І каже: «Боже, яка ся горівка самошеча!»
А вона була не самошеча, вона була добра. Бо тато ніколи фабули не гнав.
А зараз, тако глянеш на фляжку і на кукурудзяний качан, і виникають за цими елементами цілі яскраві історії життєвої минувшини.
Сергій Файфура
