Зовсім недавно говорили з родичкою про смерть. Точніше — про пам’ятники. Точніше — про написи на них.
— Знаєш, Руслане, я оце пройшлася Байковим, і помітила, що до 2014-го майже всі написи російською. А далі — все. Як відрізало. Далі — українською.
Ця розмова була в Києві.
А потім я поїхав до Конотопа, на роковини брата. Це ще на 250 кілометрів ближче до московії. І там — те саме. З 2014-го року як ніби межа на кладовищі. До — здебільшого російською, після — українською.
Повернуся до розмови з родичкою в Києві.
— Все просто, — казала вона, — ми змінилися ментально. І сильно змінилися! Пам’ятники ж ставимо не самі собі. Це для майбутніх поколінь. Зі сподіванням, що через багато років людина має знайти могилу пращура. І ми впевнені, що шукатимуть нашою мовою.
Такі діла!
Дуже сподіваюся, що починаючи з середини 2019-го року по кладовищах не пройде ще одна мовна межа.
І ще.
Кращий захист для мови, це розмова нею. Доки ми говоримо, читаємо, пишемо українською — мова жива.
Захищайте мову.
Обіймаю усіх міцно. Цими днями в столиці вируватиме книжковий арсенал. Йдіть, наберіть собі сенсів.
Руслан Горовий
